Розділ 2. Бажання мають здатність збуватись

Розділ 2. Бажання мають здатність збуватись

– Я вирішу це питання до зустрічі з корейцями. Підготуйте, будь ласка, усі необхідні папери, – намагався триматися Влад. Це ж треба було не взяти її номер! От бовдур! Нічого, він зателефонує у службу «Чоловік на годину» і легко дізнається її номер. Влад намагався себе заспокоїти, але щось підказувало, що так легко номер цієї дівчини йому не дістанеться.
Ввечері Владислав знову розігрів борщ, з’їв майже половину каструлі та сів працювати далі. Хоч він був вдома, але не любив накопичувати роботу. На очі йому потрапив пластир з єдинорогами, і Влад усміхнувся. От вона така колюча і така світла водночас. І як оте все поєднується в одній дівчині?
Влад до ночі займався з паперами та пізно заснув, думаючи про дівчину з рожевим волоссям.

Саша також не один раз за вечір згадувала Влада.
– Привіт, подруго! – мовила дівчина у динамік телефону до операторки, яка направила її до квартири Влада. – Сьогодні гуляємо? Я сьогодні можу заплатити за нас двох.
– Ого! Ти продала душу дияволу? Не пізнаю тебе, – почувся голос з динаміка телефона.
– Майже. Півдня була у його квартирі. Полагодила усе на кухні, врятувала угоду з корейцями, надала медичну допомогу, зварила борщ, спекла пампушки, – перерахувала усі свої заслуги Саша.
– Ой, ти ж не матір Тереза. Це щось на ельфійсьому, то точно не про мою подругу Малинку, – розсміялася дівчина.
– От ти ще познущайся. Олексій вже отримав своє, лишився без борщу, – мовила Саша.
– А ти жорстока. Катувати брата їжею.
– Сам винен. Треба було тримати язика за зубами, – відповіла Саша. – То йдемо?
– Я завжди за будь-який кіпіш. Ти з Олексієм чи Олегом підеш? – запитала подруга, бо знала, що Сашку так просто одну не відпустять.
– Здалися вони мені. Для чого мені хвіст? Хай самі розважаються і мені не заважають, – відповіла Саша. – Ввечері зідзвонимось, наводь марафет.
– Слухай, а той господар з вулиці Мирної, багато заплатив? – поцікавилася подруга.
– Не поскупився, – не стала розкривати усі карти.
– Молодець! Плюсик йому в карму. А він симпатичний?
– Нормальний, – сухо відповіла Саша.
– Угу, якщо не кажеш, що придурок, таки симпатичний, – констатувала подруга.
– На любителя, – намагалася байдуже відповісти Саша.
– А він хоч твій номер попросив? – запитала подруга.
– Ні.
– От козел!
– Ну, може в нього дружина, дівчина, коханка, – мовила Саша як можна впевненіше, хоча не помітила присутності жіночих речей у квартирі.
– Ну, хоч заплатив щедро. Хай живе...
– Точно! План «богомолиха» відміняється, – мовила Саша.
– О, а ти що, його так вподобала, що спарюватися з ним не проти? – розсміялася подруга.
– Олю, ти зараз ризикуєш залишитися сьогодні вдома. Я можу й сама піти, – ображено мовила Саша.
– Все, мовчу. Не розумієш ти жартів, – одразу ж дала задній хід Ольга. – До вечора.
Саша повернулася додому та зайшла до кімнати Олексія.
– Пам’ятай мою щедрість, чесність та доброту, – мовила Саша та простягнула гроші.
– Ого! Ти щось у борщ з прострочених медикаментів підмішала і пограбувала Влада? Ти дивись, я добре адресу запам’ятав, – жартував Олексій та потягнувся за грошима, але Сашка швидко їх прибрала.
– Ну, тоді запам’ятай ще, що свідки довго не живуть. От не ціниш ти мою щедрість та сестринську любов. От не дарма в мене підозри, що ви усі троє прийомні, – мовила Сашка.
Дівчина часто підколювала братів. Усі хлопці були схожі один на одного та були копією мами, а Сашка, як дві краплі води, була схожа на батька. Була його улюбленицею та крутила ним, як циган сонцем. Батько пишався, що його донечка усе вміє та все знає не гірше, ніж хлопці. З самого дитинства Саша ігнорувала ляльки, але гралася викрутками, гаєчками, ключами. Її улюбленою іграшкою було ведмежа, яке тато подарував їй на день народження, і мопед, який вона могла розібрати та зібрати із закритими очима.
Частину грошей Саша віддала мамі та почала збиратися у клуб.
– І куди це ти навострила лижі? – запитав старший брат, який зазирнув до її кімнати.
– Багато будеш знати, голова болітиме, – відповіла Сашка.
– Мамо, а куди це Малинка збирається проти ночі? – одразу здав сестру Остап.
– От зрадник! – бовкнула Саша.
– І куди? – запитала мама, яка увійшла до кімнати доньки. Хоч Сашка була копією тата, але характер був мамин. – Зараз Олексію чи Олегу кажу, бо Остапу завтра вранці на роботу.
– Мам, то для чого мені цей хвіст? Хай відпочивають, я вже доросла.
– Не мамкай мені. От коли заміж вийдеш, не будуть брати хвостом ходити, – відповіла мама.
– Швидше б вже за той заміж вийти, – закотила очі Саша.
– А ти не надто жадай, бо бажання мають здатність збуватись, – мовила матір.