Частина 19. Дитячий майданчик

Дитячий майданчик ЖК «Веселка» мав вигляд місця, де колись було дуже весело, а потім усі разом вирішили про це забути.

Антон стояв посеред двору, у тіні старого клена, і вивчав його вже п'яту хвилину, не знаходячи, з чого почати. Гойдалки, дві штуки, висіли на іржавих ланцюгах і мали вигляд двох винуватих шибеників. Гірка була вкрита таким товстим шаром моху, що з нею можна було починати нову екосистему. Пісочниця висохла до стану пустелі: у ній не лишилось нічого, крім кількох сухих пластмасових лопаток і одного вельми задумливого бур'яну. Карусель, велика, кругла, з облупленою фарбою, застигла під кутом, як зламаний годинник. А поруч стояла лавка з написом «Лише для батьків», який хтось дуже старанно закреслив і дописав: «Для всіх. Окрім Чахлика».

— Хто це зробив? — спитав Антон.

— Чахлик, — одразу відповів Абрам, який тримав у руках теку з чотирма розділами проєкту.

— Чому «окрім Чахлика»?

— Він сам дописав.

— Сам?

— Це був його протест проти слова «батьки».

Антон не став розпитувати.

— Для кого цей майданчик? — зітхнув він. — Дітей у нас немає.

— Для майбутніх мешканців! — урочисто відповів Абрам.

— А якщо вони не з'являться?

— Тоді для всіх інших.

— Дорослих?

— Для тих, хто готовий почуватись маленьким.

Антон подивився на нього уважніше. Абрам зніяковів, відвів очі й швидко додав:

— Це не моя думка. Це з розділу «Філософські засади».

— У вас у плані є філософські засади для дитячого майданчика?

— У мене є філософські засади для всього, Антоне Сергійовичу.

Одарка вже обходила територію зі своїм звичним набором: лінійка, мірна стрічка, ключ, молоток і невелика записна книжка. Вона перевіряла кожен болт, кожен шарнір, кожну клепку. Біля каруселі вона зупинилась, довго дивилась на неї, потім обережно штовхнула швабрею. Карусель здригнулась, зарипіла, повільно, ніби неохоче, зробила пів оберту й зупинилась.

— Вона рухається, — констатував Антон.

— Не завжди, — прошепотів Абрам.

— Тобто?

— Інколи вона крутиться сама.

— Сама?

— Вночі.

— З вітру?

— Без вітру. Тихо, повільно, і ніби хтось на ній їде.

— Хто?

— Не знаю. Ніхто не бачив.

Антон ковтнув.

— Дуже затишно.

— Я теж так вважаю, — кивнув Абрам. — Тому вона в плані на ремонт. А ще мені здається, що вона просто сумує.

На гойдалці, що висіла збоку, мляво гойдалось кошеня. Воно не штовхало себе, просто сиділо, а гойдалка сама рухалась уперед-назад, ніби хтось невидимий її розгойдував. Антон спостерігав за цим кілька секунд, потім вирішив не питати.

Ремонт розпочали з обіду.

Кожум'яка, який уже встиг позмагатися з усіма шкурами в окрузі, взяв на себе гойдалки. Він працював із таким завзяттям, що за годину нові сидіння, вичинені з м'якої, міцної, пахучої шкіри, висіли на вишуканих ланцюгах, викликаючи заздрість навіть у Чахлика.

— Нормально, — буркнув той, спираючись на ціпок. — Раніше були дерев'яні.

— Раніше вони ламались, — гордо відповів Кожум'яка.

— Це був їхній шарм.

— Тепер не ламатимуться.

— Нудно.

Лісовик узявся за гірку. Він приклав долоні до іржавого корпусу, щось прошепотів, і з металу, наче крізь тонкий лід, проросли дерев'яні шви. За годину замість старої залізної гірки стояв високий гладкий спуск із полірованого дерева, яке пахло живицею й свіжістю. Хвилястий, закручений, із двома віражами й крихітним тунелем наприкінці. Сідати на нього хотілося негайно.

— Це гірка чи шедевр? — прошепотіла Мавка, зачудовано дивлячись на нього.

— Гірка, — зніяковів Лісовик.

— Вона прекрасна.

— Я... старався.

— Я знаю.

Цмок узяв на себе зварювання. З великою обережністю він повільно видихав на залізні деталі тонкий струмінь жару, сплавляючи їх у нерозривні шви. Він працював у захисних окулярах, які йому виготовив Кожум'яка, і за кожним видихом із жахом озирався, чи нікого не обпік.

— Дуже вдало, — сказав Антон, дивлячись на карусель, яка знову ставала міцною.

— Дякую, — прошепотів Цмок. — Я так боюсь, що ненароком усе розплавлю.

— Ти ж не розплавив.

— Поки що.

— Продовжуй у тому ж дусі.

Цмок розплакався від щастя. Гарячі сльози прошипіли на металі й змили залишки іржі.

Брати Котигорошка отримали найпростіше завдання: принести пісок для пісочниці. Це здавалось безпечним, але...

— Скільки пісочниць у вас там? — тихо спитав Антон, дивлячись на дві величезні гори піску, що виросли по обидва боки двору.

— Одна, — відповів Котигорошко.

— А гір дві.

— Ми принесли із запасом.

— Скільки це «із запасом»?

— Двадцять візків.

— Двадцять?

— Ми вирішили, що треба, щоб вистачило надовго.

Вернидуб, радісний, жбурнув у пісочницю ще одну жменю піску й тут же весело розсміявся, бо вся пісочниця з гуркотом розсипалась по двору. Крутивус кинувся закручувати пісок у спіралі. Вирвизуб, не знаючи, що робити, вирвав із землі невеликий чагарник і урочисто поставив його посеред піску:

— Для краси.

— Прибрати, — спокійно наказав Антон.

— Але ж гарно!

— Прибрати.

Вирвизуб зітхнув і вирвав чагарник удруге. Тобто посадив його назад.

Одарка, яка спостерігала за всім цим з відстані, повільно підняла швабру, мовчки показала на гору піску, потім на пісочницю, потім на братів. Усі четверо одразу замовкли й, не обмінюючись ні словом, схопили лопати. До вечора пісок лежав рівним, чистим, золотистим шаром в ідеально квадратній пісочниці. Котигорошко втер піт і щиро сказав:

— Ми можемо працювати акуратно.

— Коли за вами стежить Одарка, — уточнив Антон.

— Так, коли вона стежить.

Одарка не відреагувала.

Поки тривали роботи, на майданчик потроху збирались глядачі. Спершу, звісно, тітка Галя й Ядвіга Іванівна, які привезли з собою складані стільці й чайник. Потім вампіри, що висіли на гілках клена, спостерігаючи згори, мов господарі. Потім звірі з чотирнадцятої: Ведмідь, який сів просто на землю, Кабан, що дивився зі стриманою цікавістю, Заєць, що бігав навколо на безпечній відстані, і Мишка, яка сиділа на плечі в Лисички. Мамай прийшов зі своєю кобзою, влаштувався на лавці й заграв тиху мелодію. Півник, звісно, спостерігав із паркану.