Частина 18. Дуб, якого не видно

Концепція парку займала чотирнадцять сторінок.

Антон з'ясував це о восьмій ранку, коли Абрам Кузьмич урочисто поклав перед ним на стіл папку з написом «КОНЦЕПЦІЯ ПАРКУ ЖК "ВЕСЕЛКА". ПРОЄКТ. ЗАТВЕРДЖЕННЮ ПІДЛЯГАЄ». Папка була така товста, що стіл здригнувся, а кошеня, яке гралося поруч із чорнильницею, відскочило на підвіконня й сторожко подивилось на небезпечний предмет.

— Це що? — обережно спитав Антон.

— План, — гордо відповів Абрам.

— Чотирнадцять сторінок?

— З додатками двадцять шість.

Антон відкрив першу сторінку. Угорі великими літерами було виведено: **ПАРК. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.** Нижче йшов список розділів:

*1. Територія та її межі (огорожа, ворота, турнікети).*
*2. Режим роботи (з 9:00 до 18:00, з перервою на обід).*
*3. Вхідна плата (символічна: один пиріжок з особи).*
*4. Правила поведінки (не ходити по газону, не сидіти на траві, не торкатися дерев без дозволу).*
*5. Зони відпочинку (графік використання лавок: по 15 хвилин на мешканця).*
*6. Каса, пункт видачі квитків, бюро знахідок.*
*7. Штрафи.*

— Штрафи? — перепитав Антон.

— Для порядку.

— Абраме Кузьмичу, це парк чи казарма?

— Це парк із дисципліною!

— Дисциплінований парк.

— Саме так.

Антон перегорнув сторінку. Там була схема з нумерованими лавками, розставленими під лінійку, мов шеренга солдатів. Далі йшов розділ «Рекомендовані маршрути прогулянок», у якому всі маршрути вели від входу до виходу найкоротшим шляхом і ніде не зупинялись.

— Тут ніде немає лісу, — зауважив він.

— Бо це парк.

— І струмка немає.

— Бо це парк.

— І жодного дерева, окрім верби.

— Бо вербу зберегли за вимогою Мавки.

Антон відклав папку й зітхнув.

— Це не парк. Це інструкція до парку.

— Я так і казав, — підтвердив Абрам. — Інструкція від початку до кінця.

— Я мав на увазі інакше.

— А як?

— Парк — це місце, де люди (і не люди) можуть просто бути.

Абрам довго дивився на нього.

— Без регламенту?

— Без.

— Без квитків?

— Без.

— Без... — він ковтнув, — штрафів?

— Без.

Абрам блідо усміхнувся й сів.

— Тоді що в ньому писати?

— Нічого.

— Це не в моїх звичках, — прошепотів Абрам.

Рішення прийшло, як зазвичай, нізвідки.

Наступного ранку о п'ятій двадцять п'ять, за п'ять хвилин до півнячого співу, ЖК «Веселка» прокинувся не від крику, а від музики. Спершу далекої, потім ближчої: тихе, неквапливе, мелодійне бренькання, схоже на струни, що їх перебирає знуджений, добрий і трохи сонний музикант. Звук лунав з боку нового пустиря, де ще вчора стояла самотня верба.

Антон вийшов на балкон. Півник, який уже стояв на паркані й збирався заспівати, застиг із відкритим дзьобом. Він дивився туди ж, куди й Антон. Побачивши господаря, Півник скривився й невдоволено, але дуже тихо прошепотів:

— Хтось грає на моїй території.

— Мабуть, новий мешканець.

— Він не оформлений.

— Тоді піду познайомлюсь.

— Я піду з вами, — урочисто заявив Півник. — Як наглядач.

Вони пішли разом.

Пустир уже не нагадував звалище. Після роботи братів Котигорошка земля була рівна, чиста, засіяна молодою травою, яку Лісовик ретельно підгодовував водою Водяника. Посередині, там, де самотньо росла верба, тепер було видно ще одну постать, і від неї йшла музика.

На траві лежав козак.

Він розтягнувся навзнак, закинувши руки за голову, з простягнутими ногами в широких червоних шароварах. Шапка-кучма була насунута на очі, вуса звисали вздовж обличчя, а на животі спочивала кобза, на якій він ліниво щось перебирав однією рукою. Поруч, неподалік, мирно пасся буланий кінь із сумним виразом морди й довгою гривою. Кінь жував траву з виглядом людини, яка вже давно все бачила.

Але найдивніше було не це. Козак лежав, прихилившись спиною до чогось, чого там не було.

Він відхилявся назад під кутом, який у звичайних умовах призвів би до падіння, але не падав. Лежав зручно, спокійно, наче спираючись на широкий стовбур. Тільки стовбура ніхто не бачив.

— Це що? — прошепотів Антон.

— Не знаю, — відповів Півник. — Але підозрюю, що це дуб.

— Який дуб?

— Той, якого не видно.

Козак підняв шапку з очей і подивився на них. Очі в нього були темні, веселі, з хитринкою, а під вусами грала легка усмішка.

— О, — протягнув він. — Гості.

— Доброго ранку, — привітався Антон.

— Доброго, доброго. Присядьте.

— Дякую, я постою.

— Як хочете. Я тут трохи полежу, ви не заважайте.

— Я Антон. Управдом.

— Мамай, — лінивим голосом відповів козак і знову заплющив очі. — Мамай. Просто Мамай.

Кінь, який пасся неподалік, підняв голову, подивився на Антона, зітхнув і тихо сказав:

— Не звертайте уваги. Він завжди такий.

Антон здригнувся.

— Ви говорите?

— Лише коли є що сказати.

— А зараз?

— Є. Він не снідав, але лежить так, ніби в нього обід.

— Це правда?

— Я кінь, — пробурмотів кінь. — Я не брешу.

Мамай мляво махнув рукою.

— Не слухайте його. Він сумний.

— Я реаліст, — сухо відповів кінь.

— Це те саме.

Антон вирішив, що з цієї пари один буде розповідати, а другий коментувати, і замислився, чия роль складніша.

Через дві хвилини на візку, запряженому Бобіком (якого вмовили «допомогти доставити» і який, звісно, був дуже радий), під'їхав Абрам. Він вилетів на пустир, розкрив теку й закричав:

— Антоне Сергійовичу! Стоп! Тут людина без документів!

— Це Мамай, — спокійно сказав Антон.

— Без реєстрації!

— Він щойно прийшов.

— Без дозволу на проживання!

— Він ще й не говорив про проживання.

— Без... — Абрам захлинувся.

Мамай повільно повернув голову й милостиво глянув на розгніваного управителя.

— Присядьте, шановний. Ви нервуєте.

— Я не нервую!

— У вас тремтять бакенбарди.

Абрам миттєво притиснув їх долонею. Мамай посміхнувся ще ширше.