Частина 17. Півник із золотим гребінцем

О четвертій п'ятдесят дев'ятій ранку у ЖК «Веселка» панувала така тиша, що чути було, як у дворі росте трава. Фонтан спав. Ліфт Степан Підйомович спав. Вовкулаки спали. Звірі в чотирнадцятій спали усіма сімома способами: Ведмідь сопів, Кабан хропів, Жабка тихо булькала, Заєць навіть у сні кудись біг. Мишка спала в наперстку, накрита шматочком хустки. Антон спав на спині, широко розкинувши руки, з виразом такого щасливого безтурботного спокою, який буває лише в людини, що вперше за тривалий час нікуди не квапиться.

О п'ятій нуль-нуль із паркану, що відділяв двір від сусідньої території, пролунало:

— **КУ-КУ-РІ-КУ-У-У-У-У-У-У-У-У!!!**

Антон підскочив у ліжку так різко, що вдарився головою об узголів'я, скотився на підлогу, заплутався в ковдрі, вхопив із тумбочки ліхтарик замість окулярів і заволав:

— Хто?! Де?! Пожежа?! Вампіри?! Сусіди?!

— **КУ-КУ-РІ-КУ-У-У-У-У-У-У!!!** — підтвердив двір.

Кошеня на подушці розплющило одне око, позіхнуло й знову заплющило. Воно, схоже, було єдиним у всьому комплексі, кого цей звук не зачепив. Дзвіночок на його шиї ледь чутно дзенькнув: «Спокійно, це лише півень».

— Лише півень, — пробурмотів Антон, вилазячи з-під ковдри. — Лише півень. О п'ятій ранку. Над самою головою. З гучністю реактивного двигуна.

З коридору долинув тупіт. Тридцять, сорок, п'ятдесят ніг одночасно. Хтось скрикнув: «Що трапилось?!», хтось відповів: «Нічого, це він знову!», хтось гепнувся, хтось вилаявся тихо й виразно, а з-за стіни пролунав голос Гаріка: точніше, не голос, а глухий стукіт у двері, що означав «ми теж прокинулись».

Антон натягнув штани, схопив светр і вибіг у коридор. Там уже стояв Абрам Кузьмич у піжамі з візерунком у дрібні гайки, у нічному ковпаку з помпоном і з теками під пахвою. Він тримав їх так, ніби вони були рятувальним колом.

— Антоне Сергійовичу! — вигукнув він. — Надзвичайна ситуація!

— Я чув.

— Це півень!

— Я теж це зрозумів.

— Він співає!

— І це я помітив.

— Він співає щодня!

— Щодня?!

— Уже тиждень, — Абрам нервово втер лоба. — Просто досі він співав десь далеко, на краю сусіднього двору. А сьогодні вирішив переселитись на наш паркан.

— Чому?

— Бо там, каже, акустика краща.

— Він що, розмовляв з вами?

— Ми листувались.

Антон закрив обличчя руками.

Через п'ять хвилин у вестибюлі зібралась уся делегація обурених мешканців. Це було видовище, яке він пізніше описав у щоденнику як «паралельне засідання всіх станів, представлених у комплексі, у піжамах».

Першими прийшли вампіри. Вони з'явились у повному складі, з Дракулою на чолі: у шовкових халатах, із масками для сну, зсунутими на лоби, і з дуже ображеними обличчями. Дракула тримав у руці аркуш, акуратно складений учетверо.

— Шановний господарю, — урочисто почав він, — з усією повагою до ваших традицій, ми змушені заявити офіційний протест.

— Я вас слухаю.

— О цій порі, — він глянув на годинник, — ми лягаємо спати. Це наш час. Наш священний час. Ми не можемо відпочивати, коли над нашими головами лунає цей... цей...

— Крик, — підказав церемоніймейстер у пенсне.

— Нестерпний крик!

— Він, до речі, дуже красивий, — тихо зауважив вампір у халаті й шльопанцях.

— Це не має значення!

— Але красивий!

— Мовчи!

Далі прийшли Лісовик і Водяник, які, як завжди, прийшли разом і, як завжди, зайшли з різних боків. Лісовик виглядав виснаженим: він цілу ніч обмірковував план засіву газону й щойно заснув. Водяник був у бездоганному настрої, бо спав у ванній і півня не чув.

— Я нічого не чув, — оголосив він.

— Ти сидів у воді, — буркнув Лісовик.

— Тому й нічого не чув!

— Бо тебе це не стосується!

— Бо я розумний!

— Ти просто мокрий!

Потім прийшли Цмок із Кожум'якою (Цмок щойно мало не спалив штори, чхнувши від несподіванки), тітка Галя з Ядвігою Іванівною (вони, до речі, обидві були повністю одягнені, ніби не лягали взагалі), брати Котигорошка в нічних сорочках, Мавка, босоніж, у легкому халаті, із заплутаним у квітах волоссям, і навіть Скарбник із гросбухом, який уже встиг підрахувати збитки.

— За останні десять хвилин, — серйозним тоном прочитав він, — завдано збитків на: одну чашку (розбилась від крику), три сни (перервано), одну вежу з карт (Мишка будувала всю ніч), десять нервових клітин Абрама.

— Це неможливо порахувати, — прошепотів Абрам.

— Тому я записав «на баланс комплексу».

І нарешті найгучнішим був прихід Чахлика Невмирущого.

Він з'явився останнім, ніби чекав саме цього моменту. Повільно, шаркаючи вовняними шкарпетками, спираючись на ціпок, вийшов із ліфта (Степан Підйомович сам його привіз і дуже ввічливо відчинив двері) і став посеред вестибюлю. У руках він тримав товстий згорток паперів, перев'язаний мотузкою. На обличчі був вираз людини, яка готувалась до цього моменту все життя.

— Антоне Сергійовичу, — мовив він глухо. — Скарга.

— Я чекав.

— У мене їх одинадцять.

— Одинадцять?

— З п'ятої до п'ятої п'ятнадцять.

— Ви встигли за п'ятнадцять хвилин написати одинадцять скарг?

— Я готував їх заздалегідь.

— Заздалегідь?

— Я давно очікував цього півня.

Антон із подивом глянув на Абрама. Той знизав плечима: «Його звичка».

Чахлик розв'язав мотузку й почав читати:

— Скарга перша. «Півень співає надто голосно». Скарга друга. «Півень співає надто рано». Скарга третя. «Півень співає надто довго». Скарга четверта. «Півень співає надто красиво, і це дратує». Скарга п'ята...

— Чахлику, — перебив Антон. — Я розумію.

— Скарга шоста. «Раніше півні співали тихіше».

— Чахлику!

— Скарга сьома. «Раніше півні співали о шостій».

— Чахлику, будь ласка.

— Скарга восьма...

— ЧАХЛИКУ!

Усі завмерли. Антон здивувався власному голосу. Чахлик повільно підвів очі від паперу й подивився на нього довгим, холодним, виваженим поглядом.

— Скарга восьма, — спокійно продовжив він, — «Нова адміністрація не реагує».