Частина 16. Рукавичка

Частина 16. «Рукавичка»**

Пункт номер одинадцять на дошці Абрама Кузьмича звучав безневинно: «Залучити нових мешканців». Антон прочитав його о восьмій ранку, випивши першу чашку чаю, і подумав, що це, мабуть, найлегший пункт з усіх. Наприклад, повісити оголошення. Або розіслати кажанів. Або просто почекати, поки хтось сам прийде.

Він і гадки не мав, що за один день Абрам Кузьмич вирішить з'ясувати, що таке «межа можливого».

— День дванадцятий, — урочисто оголосив Абрам, стоячи біля дошки в ідеально випрасуваному піджаку. — Сьогодні ми приймаємо нового мешканця.

— Одного? — уточнив Антон.

— Одного. Мишу.

— Мишу?

— Дуже поважну. З рекомендаціями.

— Від кого?

— Від попереднього будинку. Там їй нічого не загрожувало, але вона хоче змін.

— Тобто вона переїжджає в пошуках нових можливостей.

— Саме так, — кивнув Абрам. — А ще вона дуже тиха. Не шумить, не гризе дроти, не лякається котів. Ідеальний орендар.

— А яку їй дамо квартиру?

— Чотирнадцяту. На першому поверсі.

— Ту, що поряд із тітчиною лавкою?

— Однокімнатну. Вісімнадцять квадратних метрів.

— Для миші це палац.

— І для мене теж, — зізнався Абрам.

Антон усміхнувся й підвівся.

— Ходімо зустрічати.

Миша прибула рівно о дев'ятій.

Вона вийшла з кущів біля воріт, зупинилась на бруківці, обтрусила з себе пилинки й обережно озирнулась. Була вона невелика, акуратна, сіренька, з розумними чорними очима й тонкими вусиками, які ворушились, мов антени. На ній були крихітні окуляри, а за спиною вона несла наперсток, перев'язаний мотузочкою, в якому, очевидно, лежали всі її речі.

Антон нахилився, щоб краще її роздивитись, і миша, не злякавшись, чемно вклонилась.

— Доброго ранку, шановний управдому, — сказала вона тонким, ясним, ледь пискливим голоском. — Мене звати Мишка-шкряботушка. Дозвольте звернутись до вас із клопотанням щодо житла.

— Звичайно, — розгублено відповів Антон. — Ласкаво просимо.

— Дякую. Я вже оглянула двір. Тут чисто, тихо, багато трави. Я дуже поважаю травичку.

— Це Лісовик.

— Я бачила. Він мені подобається. Він знає, як правильно шепотіти кущам.

— Ходімо до кабінету, оформимо вас.

Шкряботушка кивнула й чемно пішла слідом, ступаючи так рівно, ніби йшла не бруківкою, а червоною доріжкою. Двері кабінету вона відчинила власноруч, пролізши під ними, і Абрам, який саме готував бланк, вигукнув:

— Лишенько! Яка вона прекрасна!

— Хто?

— Анкета! Вона вже сама заповнилась!

Справді, на столі лежав новий бланк, і на ньому крихітними, надзвичайно охайними літерами було виведено: ім'я, вік, походження, відсутність судимостей і навіть особливі прикмети («маленька, але вперта»). Абрам із трепетом узяв аркуш, перечитав і витер сльозу.

— Це найкраща анкета в моєму житті, — прошепотів він.

— Дякую, — скромно відповіла Мишка. — Я давно мріяла про такий момент.

Вона вмостилась на краю столу, склала лапки й подивилась на Антона.

— Скажіть, а чи є у вас кіт?

— Є, — обережно відповів Антон. — Але він... особливий.

— Знаю, — кивнула Мишка. — Мені кажан сказав. Я не боюсь.

Антон озирнувся. Кошеня сиділо на підвіконні й дивилось на неї. Мишка, помітивши погляд, випросталась, склала лапки й тихо, дуже шанобливо вклонилась. Кошеня відповіло кивком. Потім зістрибнуло на стіл, ступило до неї й м'яко, обережно торкнулось носиком її носа.

Мишка заплющила очі й, здається, на секунду забула дихати.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— Нічого, — відповів Антон за кошеня.

— Я пам'ятатиму цей день.

Абрам утер сльозу вдруге.

Однокімнатна чотирнадцята виявилась охайною. Вікна виходили на двір, на фонтан, на лавку, де вже сиділи тітка Галя й Ядвіга Іванівна з виглядом людей, що «випадково проходили». Кімната була невелика, світла, з вузьким ліжком, шафою, столом і підвіконням. У ванній стояла маленька ванна, а на кухні одна плита й чайник. Мишка пройшлась усіма кімнатами з виглядом дуже поважної гості, потім зупинилась посеред кімнати, оглянулась і сказала:

— Тут чудово.

— Вам не замало?

— Я дуже маленька.

— Але речей же багато?

— Усе моє вмістилось у цьому, — вона показала на наперсток. — Я люблю мінімалізм.

Антон ще раз подивився на кімнату. На диво, вона здавалась йому трохи ширшою, ніж він пам'ятав, але він списав це на ранкову втому.

Увечері Мишка вже мала на підвіконні вазончик із фіалкою (подарунок Лісовика), на столі скатертину (подарунок тітки Галі) і на дверях табличку «Мишка-шкряботушка. Дзвонити двічі» (подарунок Скарбника, який умів робити таблички будь-якого розміру). Антон вирішив, що перший пункт виконано.

Він помилявся.

Наступного ранку у двері кабінету постукали, тихенько, мляво, ніби за дверима стояв дуже сором'язливий дощ. Антон відчинив і побачив на порозі зелену жабу.

Вона була середнього розміру, трохи пузата, з великими золотистими очима, широким ротом і на диво виразною міною. На голові в неї красувався вінок із латаття, на шиї лежала червона хустина, а в лапці вона тримала валізку.

— Доброго ранку, — квакнула вона басом, який ніяк не відповідав її розмірам. — Я Жабка-скрекотушка. Мені тут сказали, що є вільна квартира.

— Є, — сказав Антон. — А ви хто?

— Жабка.

— Це я бачу.

— Тоді чого питаєте?

— Просто... — Антон спантеличено кахикнув. — Ми не очікували. Ви хочете там поселитись?

— Чотирнадцята, — прочитала вона з листка. — Там уже живе Мишка. Вона мені писала.

— Писала?

— Вночі. Кажаном. Каже, що кімната велика, і я легко влізу.

— Вісімнадцять метрів.

— Мені багато не треба. Ванна є?

— Є.

— Ну от.

Жабка, не чекаючи запрошення, пройшла повз Антона, піднялась до кабінету, стрибнула на стілець, повернулась до Абрама, який уже чекав із бланком, і урочисто оголосила:

— Я скрекочу.

— Дуже добре, — стримано сказав Абрам. — Заносимо в графу «особливості».