Частина 15. Ображений ліфт

Частина 15. Ображений ліфт

Ліфт стояв у вестибюлі головного корпусу вже дев'яносто років, і всі ці дев'яносто років він мовчав. Принаймні так вважали ті, хто не вмів його слухати.

Антон вперше придивився до нього уважно лише на одинадцятий день свого управління. Раніше він просто проходив повз, вважаючи двері частиною інтер'єру, на кшталт колони чи пожежного щита. Але тепер, коли пункт номер вісім у плані Абрама почав виглядати зловісно, довелось підійти ближче.

Це були масивні двостулкові двері з темної латуні, вкриті тонкою, вишуканою різьбою: листя, виноград, кілька неочікуваних півнів. Над дверима висів старовинний циферблат у вигляді півкола з латунною стрілкою, яка показувала поверхи: 1, 2, 3, 4, 5. Стрілка стояла нерухомо на «1», ніби застигла на посаді. Праворуч від дверей була кнопка виклику, велика, кругла, із написом «ВГОРУ», і поруч друга, трохи менша, із написом «ВНИЗ», на якій хтось незграбним почерком приписав маркером: «Не діє. Образа».

А над усім цим висів аркуш паперу, прикріплений чотирма іржавими кнопками. На ньому великими червоними літерами було виведено:

**НЕ ЧІПАТИ. ВІН ОБРАЖЕНИЙ.**

Нижче дрібніше: *Просимо не тиснути на кнопки, не стукати, не лаятись і не ображати вдруге. Дякуємо за розуміння. Адміністрація.*

А ще нижче, навколо цього оголошення, строкатим кільцем, були приліплені записки. Десятки. Сотні. На кожній, різними почерками, різними чорнилами, різною мовою, стояло одне й те саме слово:

*Вибач.*

*Вибач, будь ласка.*

*ВИБАЧ!!!*

*Пробач, друже.*

*Я не хотів.*

*Бувай здоровий, вибач.*

*Вибачте, шановний ліфте.*

*Ми всі дуже шкодуємо.*

Найстаріша записка, судячи з пожовклого паперу, була датована 1931 роком. Найновіша, на аркуші з блокнота, притиснута до дверей жуйкою, відповідала позавчорашньому дню.

— Це що? — прошепотів Антон.

— Колективна покаянна стіна, — стримано відповів Абрам, який стояв позаду з теками, вочевидь уже вдесяте за ранок. — Створювалась поколіннями.

— Це допомагає?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Вони кращі за альтернативу.

— Яку?

— Тишу.

Антон ще раз придивився до дверей. Між листям і півнями він раптом помітив дрібну деталь, якої не помічав раніше: у центрі, там, де сходились дві стулки, було... щось схоже на обличчя. Не справжнє, не вигадане, а скоріше випадкова гра різьби, з якої виходили дві дуги-брови, одна вище за іншу, і ледь помітна лінія, що дуже скидалась на кривий, підібганий, глибоко ображений рот.

— Він дивиться, — сказав Антон.

— Він завжди дивиться.

— Він... живий?

— Це, Антоне Сергійовичу, — Абрам підняв палець, — питання, на яке в комплексі існує дев'ять офіційних відповідей. Усі різні. Я рекомендую не обирати жодну.

— Але ви ж знаєте, що сталося?

Абрам довго мовчав. Потім глибоко зітхнув, зняв окуляри, протер їх, надів знову й повільно, ніби перед тим як розкрити страшну сімейну таємницю, промовив:

— Знаю. І, мабуть, настав час вам розповісти.

— Слухаю.

— Це було дев'яносто років тому. На урочистому відкритті. Перший управдом, шановний Тихін Мефодійович, мав привести ліфт у дію. Пів комплексу зібралось у вестибюлі. Грав оркестр. Були червоні стрічки, шампанське, букети. Тихін Мефодійович, дуже поважна людина, взяв ножиці, перерізав стрічку, ступив до кабіни, натиснув кнопку й тоді...

Абрам замовк. Обличчя його посіріло.

— Що?

— Він запізнювався на обід.

— І що?

— Ліфт їхав надто повільно. І Тихін Мефодійович, у поспіху, махнув рукою й сказав... — Абрам понизив голос до ледь чутного шепоту, — «Їдь уже, залізяко».

Антон мимоволі скривився.

— Це ж не так страшно.

— Він додав.

— Що?

— «Хоча що з тебе взяти? Ти ж просто коробка».

Запала тиша. Десь високо над ними, у шахті, тихо, похмуро скрипнув трос.

— «Просто коробка», — повторив Антон.

— Він сказав «просто коробка». При всіх. На відкритті. Під оркестр.

— І ліфт...

— Закрив двері, зупинився між першим і другим поверхами й не рухався три дні. Потім почав їхати, але лише вниз. Потім нікуди. Потім тільки тоді, коли йому «дозволяли». А потім, у двадцять третьому, — Абрам зробив багатозначну паузу, — настав інцидент.

— Це не той інцидент?

— Той був перший. Головний інцидент настав у двадцять третьому, під час зборів мешканців. Хтось із задніх рядів, не будемо називати імен...

— Так?

— ...голосно сказав: «Він же просто залізо. Чого з ним панькатись?»

Антон заплющив очі.

— Усе.

— Остаточно, — підтвердив Абрам. — Відтоді він мовчить. Не їде. Лише іноді вночі грає музику, дуже сумну. Іноді вмикає світло, коли ніхто не дивиться. Один раз тихо плакав.

— Плакав?

— Крапало зі стелі.

— Це могла бути труба.

— Я теж так вважав, поки не з'ясувалось, що крапало лише в ті ночі, коли ми не казали йому «на добраніч».

— Ви говорили ліфту «на добраніч»?

— Перший управдом це заборонив, — сором'язливо зізнався Абрам. — Я робив це потай.

Антон подивився на нього зовсім іншими очима.

— Абраме Кузьмичу, ви хороша людина.

— Я домовик, — буркнув Абрам, але вуха в нього порожевіли.

— Домовик?

Абрам завмер.

— Тобто... домашній... — він почервонів ще більше. — Я обмовився. Я... голова ЖЕКу. Домашні справи. Це метафора.

— Зрозуміло, — обережно сказав Антон, вирішивши цього разу не копати. — Метафора.

— Саме так, — поспішно закивав Абрам і вмить розкрив теку. — Отже, що робитимемо?

Антон ще раз подивився на двері. Брови-дуги, здавалось, трохи піднялись, ніби ліфт уважно слухав.

— Спробуємо поговорити.

Перша спроба була простою. Антон підійшов, ввічливо відкашлявся й сказав:

— Доброго дня, ліфте.

Тиша.

— Я Антон. Нове управління. Я хотів би поговорити.

Нічого.

Тоді він делікатно, двома пальцями, натиснув кнопку «ВГОРУ».

Кнопка засвітилась тьмяним жовтим світлом. Стрілка над дверима здригнулась і, зашкрябавши, повільно поповзла від «1» до «2». Антон переможно озирнувся. Абрам зблід. Стрілка дійшла до «2», зупинилась, зітхнула, повернулась до «1» і застрягла. Над дверима на латунній табличці, яка ніколи раніше не світилась, повільно, літера за літерою, проступило слово: