Частина 14. Фонтан для русалки

Антон збирався зробити собі чай.

Це було, мабуть, найскромніше з усіх його ранкових бажань: чайник, чашка, кілька хвилин тиші. Він підійшов до крана, увімкнув воду, і з крана, замість води, пролунав дзвінкий, веселий, бульбашковий голос:

— Доброго ранку!

Антон вимкнув кран.

Постояв.

Увімкнув знову.

— Доброго ранку-у-у! — повторив голос ще радісніше. — Не лякайтесь! Я сьогодні вперше в цьому водогоні, і тут досить тісно, зате чудова акустика!

Антон повільно позадкував. Кошеня, що сиділо на підвіконні, повернуло голову й подивилось на кран з виразом легкої цікавості, ніби чекало на виступ цирку.

З крана вилізла рука. Тонка, мокра, блискуча, з перламутровими нігтями й браслетом із крихітних черепашок. Потім з'явилась друга. Потім, з бульканням, хлюпанням і гучним «ох, зараз-зараз, трохи затісно», з крана почала вибиратися голова: вся в мокрих кучерях кольору морської хвилі, з великими лукавими очима, схожими на два зелено-блакитних озерця, і з білою мушлею на маківці замість капелюшка.

Антон закричав. Не голосно, а так, як кричать у тих випадках, коли людина ще не вирішила, що саме її лякає.

— Тихо, тихо! — замахала руками голова. — Ви ж мене розсмішите, а я з цього тільки погано виходжу!

— Хто... ви... — видихнув Антон.

— Лоскотуха, — радісно відповіла вона й вилізла по пояс, спираючись на край раковини. Нижче пояса в неї, на щастя, була не риб'яча луска, а довга, вигадливо зібрана спідниця з водоростей, під якою ледве вгадувалось щось змієподібне й блискуче. — Русалка. Родом із трьох озер, двох ставків і однієї дуже поважної калюжі. Ви ж Антон Сергійович? Мене до вас прислав кажан.

— Знову кажан, — прошепотів Антон.

— Він чудовий. Дуже ввічливий. Щоправда, трохи побитий.

— Він завжди такий.

— Я розумію.

Вона вилізла ще трохи, струснула мокрим волоссям і оглянулась по кухні з виглядом людини, що вибирає номер у готелі.

— Цікаво, — сказала вона. — Тут тепло. Сухо. Пахне чаєм і котом. Мені подобається.

Кошеня на підвіконні схвально ворухнуло вухом.

— Це мій кіт, — автоматично відповів Антон.

— Знаю, знаю, — сказала Лоскотуха й раптом різко змінилась на обличчі. Усмішка зникла, очі округлились, голос став тихішим. — Я... не знала, що воно тут. Мені не казали.

Вона скромно прикрила рота долонею, і з її пальців стекла цівка води.

— Вибачте, — прошепотіла вона до кошеняти. — Я не хотіла шуміти.

Кошеня мовчки подивилось на неї. Потім повільно, величаво, схилило голову. Лоскотуха швидко відповіла тим самим, так низько, що мало не вдарилась лобом об кран.

Антон дивився на це й подумав, що вже навіть не здивований.

— Давайте почнемо спочатку, — сказав він, сів за стіл і потер чоло. — Ви хочете оселитись у нашому комплексі?

— Дуже! — вигукнула Лоскотуха, сяючи. — Але мені треба воду. Багато. Чисту. Бажано проточну. І щоб ніхто не проливав туди хлорку.

— Ставка у нас немає.

— Знаю. Але кажан казав, що є фонтан!

— Фонтан?

— Старий. Кам'яний. Посеред двору. Він, правда, сухий, але це ж легко виправити.

Антон мимоволі кивнув. Справді, посеред двору стояла давня кам'яна чаша з обламаним краєм, колись, мабуть, дуже гарна, тепер порожня, поросла мохом. У центрі стирчала бетонна статуя хлопчика з рибкою в руках, що вже давно втратила ніс, а разом із ним значну частину гідності.

— Це пункт номер три, — сказав Антон. — «Відновити фонтан».

— Я знала! — захлопала в долоні Лоскотуха, і з її рук бризнули краплі. — Допоможу! Я чудово вмію! Я ж із води!

— Дякую, але, здається, цим займається Водяник.

Лоскотуха зупинилась.

— Той самий?

— Так.

— Бородатий такий, у плащі?

— Саме він.

— Той, що мене двісті років тому звинуватив у крадіжці половини озера?

Антон повільно поставив чашку.

— Ви знайомі?

— Ще б пак! — вигукнула Лоскотуха, але в очах її блищала не злість, а лукава іскорка. — Він мені жодного разу не вибачився.

— За що?

— За те, що назвав мене «хихикаючою калюжею».

— Він так сказав?

— Вголос. На зборах. Усі чули.

— Ну, це неприємно.

— Ще б!

Антон мовчки, обережно, підвів очі до стелі. Кошеня на підвіконні тихо зітхнуло: «Починається».

Абрам Кузьмич з'явився в кабінеті з такою швидкістю, ніби мчав усі п'ять поверхів без зупинки. Він грюкнув у двері, вкотився всередину, розкрив теку й почав говорити ще до того, як Антон підняв голову.

— Антоне Сергійовичу! Є новина!

— Знаю. Вона в мене на кухні.

— Хто?

— Русалка.

— На кухні?

— У крані.

Абрам завмер із відкритим ротом, повільно закрив його, повільно зняв окуляри й повільно простягнув руку до течки.

— Форма № 55-Ж, — прошепотів він. — «Орендар з водним укладом».

— У вас і на це є?

— Антоне Сергійовичу, — тихо й урочисто сказав Абрам, — я готував її тридцять років, чекаючи цього дня.

Кабінет наповнився мокрим «хлюп», і над краєм столу з'явилась голова Лоскотухи. Вона вилізла з великого вазона, що стояв біля вікна. Лісовик, який поливав його вранці, потім довго розповідатиме, що «вазон пирхнув двічі».

— Доброго ранку! — вигукнула вона. — Ви, мабуть, Абрам? Мені казали, ви головний із паперів!

— Я, — зніяковіло відповів Абрам і поправив краватку. — Дуже радий. Присядьте... тобто... розмістіться.

— Дякую.

Вона вмостилась прямо у вазоні й привітно вклонилась. Абрам, із надзвичайною обережністю, ніби ніс сніданок до ліжка королеві, поклав перед нею бланк.

— Ім'я.

— Лоскотуха.

— По батькові?

— Озерна.

— Рід занять?

— Реготуха, співуха, лоскотуха.

— Цікаво, — Абрам, зморщивши лоба, записав у графу «Професія» всі три слова. — Далі. Чи здатні ви лоскотати без наслідків?

Лоскотуха хихикнула.

— Це залежить від того, кого й як.

— Прошу уточнити.

— Ну, якщо людина дуже боїться лоскоту, я можу її розсмішити так, що вона сміятиметься до втрати свідомості.