Частина 13. Бригада "Дур-сила"

Дошка з'явилася в кабінеті о восьмій ранку, і Антон мало не пропустив її, бо спершу довго з нею розмовляв, помилково прийнявши за шафу.

Дошка була величезна. Вона займала всю стіну від підлоги до стелі, виготовлена з темного дерева (Лісовик клявся, що «сама виросла в потрібну форму, я лише трохи підказав»), обрамлена золотою облямівкою (Скарбник зізнався, що це «різне з комори») і розграфлена на акуратні клітинки. Угорі блискучими літерами, виведеними червоною фарбою, було написано:

**ПЛАН ВІДНОВЛЕННЯ ЖК «ВЕСЕЛКА»**

Нижче йшов підпис:

*Затверджено управдомом (одноосібно, тому що більше нікому)*

— Це що? — запитав Антон.

— Концепція, — гордо сказав Абрам, який стояв біля дошки з указкою й в окулярах, яких Антон досі в нього не бачив. Вони були круглі, золоті, з трохи надто товстими лінзами, від чого очі Абрама здавалися вдвічі більшими і вдвічі урочистішими. — Стратегічне бачення. Дев'ять днів тому ви стали управдомом, Антоне Сергійовичу. Дев'ять! І що ми маємо?

— Що?

— Дев'ять днів управління без жодного формального плану!

— Але ми ж щось робили.

— Вирішували проблеми. Гасили пожежі. Приймали гостей. Воювали з вампірами. Усе це чудово, але це не стратегія. Це... — Абрам змахнув рукою, — реагування.

— А план?

— План, шановний, у дошці!

Антон підійшов ближче й почав читати. Клітинок було дванадцять. Кожна мала номер, назву й порожній прямокутник збоку, у якому, очевидно, мала з'явитись позначка про виконання.

**1. Розчистити пустир за гаражами.**
**2. Полагодити освітлення у дворі.**
**3. Відновити фонтан (не той, що вчора).**
**4. Пофарбувати фасад (бажано без сліз Цмока).**
**5. Відремонтувати дитячий майданчик.**
**6. Засіяти газон (Лісовик обіцяв).**
**7. Привести до ладу під'їзди.**
**8. Запустити ліфт (див. примітку).**
**9. Відкрити їдальню.**
**10. Зробити парк.**
**11. Залучити нових мешканців.**
**12. Підготуватись до дня передачі прав (Д-31).**

— А що за примітка до ліфта? — спитав Антон.

— Вона нижче дрібним шрифтом.

Антон прищурився: «Ліфт: не вмикати. Він ображений».

— Ображений?

— З двадцять третього року. Через один інцидент.

— Який?

— Не будемо згадувати.

— Абраме Кузьмичу...

— Антоне Сергійовичу, — з гідністю сказав Абрам, — є речі, які управдом знати не мусить.

Антон відступив, нерішуче дивлячись на цифру в правому нижньому куті дошки. Вона була виведена яскравою фарбою і виглядала, як вирок:

**ДЕНЬ 9 ІЗ 40**

— Це... таймер?

— Саме так, — підтвердив Абрам. — До дня передачі управління залишилося тридцять один день. А потім ще пів року до повного володіння.

— Так багато?

— Так мало, Антоне Сергійовичу. Дуже мало.

Він видихнув, зняв окуляри, потер перенісся й додав тихіше, ніби боячись, що стіни почують:

— Комплекс не любить, коли його чекають довго.

— Що це означає?

— Нічого. Просто фраза.

Антон хотів перепитати, але Абрам уже відвернувся до дошки й, схопивши червоний маркер, зробив жирну позначку навпроти першого пункту.

— Отже, з чого починаємо?

— З пустиря?

— З пустиря.

— Хто його розчищатиме?

— Це питання, — Абрам постукав маркером по підборіддю, — на яке в нас поки немає відповіді.

Відповідь прилетіла за десять хвилин, і прилетіла вона буквально.

Спочатку було чути шум. Далекий, наростаючий, схожий на гул літака, що повільно йде на посадку. Потім дзенькнули шибки. Потім завібрувала підлога. А потім у вікно, попередньо вибивши раму, влетіло щось велике, кругле й швидке, пролетіло через увесь кабінет, збило зі столу чорнильницю, відскочило від дошки і з гуркотом приземлилось у кутку.

Це був камінь.

Величезний, сірий, добре тесаний, розміром з тумбу. На ньому, що дивно, була прикріплена табличка, і на табличці було чітким почерком виведено:

**«ЗАМОВЛЕННЯ ПРИЙНЯТО. ВИЇЗД БРИГАДИ. ЧЕКАЙТЕ.»**

Усі мовчали.

— Це... — Антон ковтнув. — Це нам?

— Мабуть, так, — тихо відповів Абрам. — Це листи від бригадирів. Вони люблять прямі доставки.

— Каменем?

— Це їхній мобільний зв'язок.

— У мене розбите вікно.

— Це їхній стиль.

— Абраме Кузьмичу, хто це взагалі?

Абрам не відповів, бо в цю мить з двору почулося гучне, ритмічне, вражаюче синхронне скандування:

— РАЗ! ДВА! ТРИ! ВСЕ ЗЛАМАЛИ МИ!

Антон повільно підійшов до розбитого вікна й виглянув.

Біля воріт стояли четверо.

Перший, середнього зросту, ширококостий, русявий, з відкритим веснянкуватим обличчям і добрими, трохи наївними очима, тримав у руках сокиру, яка явно була замалою для нього. Він був одягнений просто: полотняна сорочка, шкіряна жилетка, чоботи. Але в самих його рухах було щось таке, від чого дворові лавки мимоволі присунулись одна до одної. Це була впевненість людини, яка звикла, що коли вона кладе руку на дерево, дерево хоче впасти само.

Другий, поруч із ним, був високий, плечистий і дуже серйозний. У нього були кучеряве чорне волосся, нахмурені брови й рішучий погляд людини, яка вже вирішила, що всі дуби в цьому місті підлягають вирванню з корінням. Він тримав у руках щось на кшталт колоди, яку вочевидь вирвав дорогою.

Третій, нижчий, жилавий, з довгими вусами, закрученими в дивовижні спіралі, безперервно крутив пальцем один зі своїх вусів і одночасно другою рукою обертав навколо себе величезну дерев'яну ручку від воріт, яку, мабуть, теж «прихопив по дорозі».

Четвертий, наймолодший на вигляд, сухорлявий, з гострим носом і відсутнім поглядом, стояв трохи осторонь і задумливо дивився на кожного, хто проходив повз, ніби оцінював його зуби.

— Скажіть, будь ласка, — тихо запитав Антон, — вони... всі разом?

— Брати, — відповів Абрам, який виглянув поруч. — Котигорошко з братами: Вернидуб, Крутивус і Вирвизуб. Знамениті майстри, відомі за межами трьох областей. Єдине, що заважає їхній кар'єрі...