Частина 12. Вікно на зелене

Лист прийшов, звісно, з кажаном.

Це був той самий нервовий чорний кажан із вухами-лопухами, що застряг у вентиляції. Тепер він сидів на підвіконні кабінету управдома, охайно склавши крильця, і тримав у лапках невеликий лист, згорнутий у трубочку й перев'язаний зеленою стеблиною. Вигляд у кажана був гордий і трохи відповідальний, ніби його призначили на посаду пошти з функціями дипломатичного аташе.

— Знову ви, — привітався Антон.

Кажан радісно пискнув і витягнув лапку з листом.

— Ти що, вже офіційно листоноша?

Кажан закивав так, що ледь не впав з підвіконня.

— Абраме Кузьмичу, — сказав Антон, не відриваючись від листа, — скажіть, чи є в нашому штаті посада «кажан-листоноша»?

— З учорашнього дня, — діловито відповів Абрам, не піднімаючи голови від бланків. — Нарахування за тарифом «нічна пошта». Оплата: два пиріжки на тиждень і право спати в підвалі. Він особисто попросив.

— Особисто?

— Ну... написав записку.

Кажан гордо випнув груди.

Антон розгорнув листа. Папір був тонкий, трохи шорсткий, із вкрапленнями справжніх листочків. Почерк виявився дрібним, легким, ніби хтось не писав, а малював травинки:

«Доброго дня, шановний управдому.

Мені сказали, що у вас є вільні квартири. Я шукаю тиху оселю з вікном на зелене. Не обов'язково великою. Не обов'язково в центрі. Головне, щоб було видно хоч одне дерево. Або кущ. Або навіть травинку.

Я не вогнедишна, не бурхлива, не шумна. Не лізу в сварки й не заходжу без запрошення. Іноді наспівую, але це безпечно. Іноді квітну, але це скоро минає.

Якщо у вас знайдеться місце, я була б дуже вдячна.

Мавка».

І нижче, дрібніше, ніби спохватившись:

«P.S. Якщо у вас живуть вовкулаки, я не боюсь. Просто попередьте».

Антон перечитав двічі й усміхнувся.

— Хороший лист.

— Дуже, — погодився Абрам, нарешті відкладаючи ручку. — Така ввічливість зараз зустрічається рідко. Остання, хто писав «будь ласка», була... — він замислився, — двісті років тому. Правда, вона була русалкою і просила воду.

— Скільки в нас вільних квартир із видом на зелене?

— Ну... — Абрам витяг з теки велику схему корпусу, розгорнув її на столі й почав водити пальцем. — Із видом на двір? Багато. Але двір у нас, Антоне Сергійовичу, не зелений. Він сірий. Бетонний. Лише клумби Лісовика.

— А з іншого боку?

— З іншого боку пустир.

— Який пустир?

— Той, що за гаражами. Колись там був парк, але його зрівняли. Тепер там лише бур'ян, цеглини, старий диван і одна дуже вперта верба.

— Верба?

— Вона не здається.

— Тоді в нас є варіант, — сказав Антон. — Яка квартира дивиться на пустир?

— Тридцять восьма на четвертому. Але вона трохи... — Абрам стиснув губи, — вимагає ремонту.

— Наскільки?

— Не дуже. Тільки підлога, стеля, труби, вікна й, можливо, двері.

— Тобто повністю.

— Ну... так.

Антон зітхнув.

— Тоді ми підготуємо її, поки вона прийде.

— А вона вже тут, — тихо сказав Абрам, дивлячись у вікно.

Антон підвівся й підійшов до скла.

Спочатку він нічого не помітив: звичайний двір, звичайні лавки, звичайне ранкове світло. Потім його погляд зачепився за дивну деталь. Біля входу у двір, на самому краю бруківки, там, де вона переходила у стару, витоптану стежку, зеленів маленький пагін. Раніше його не було. Антон міг заприсягтися.

Потім поруч з'явився ще один. Потім ще. Потім дві дрібні кульбаби, яскраво-жовті, розкрились одна за одною просто на асфальті, пробиваючи собі шлях крізь тріщини. Вони тяглись угору, наче впізнаючи когось.

І тоді у двір увійшла Мавка.

Вона була невисока, тендітна, у легкій зеленій сукні, що тремтіла від кожного кроку, наче листя на вітрі. Босі ноги ступали тихо, ледь торкаючись землі, а там, де вони торкались, біля носків вилазила молода травичка. Довге хвилясте волосся, густе, світле, з відтінком молодої берези, спадало до пояса й було заплетене в різні квіти: польові ромашки, волошки, маленькі дзвіночки. Очі, великі, ясні, зеленувато-карі, дивились на світ із тією обережною цікавістю, з якою дивиться лань, що вперше вийшла на відкриту галявину.

У руках вона тримала плетений кошик, а в ньому дубовий саджанець і жменю жолудів.

Двір завмер.

Перша зупинилася тітка Галя, яка саме витрушувала килимок із вікна. Килимок вислизнув у неї з рук і повільно, елегантно, полетів униз. Другою завмерла Ядвіга Іванівна, зі склянкою чаю на півдорозі до рота. Скарбник, який виніс на ґанок ящик з огірками, так і застиг із ящиком у руках. Водяник виглянув із калюжі й забув зайти назад. Навіть вовкулаки, що гралися біля під'їзду, припинили гру. Тільки Бобік, не помічаючи нічого, продовжував бігати по колу.

Найбільше ж змінився Лісовик.

Він сидів навпочіпки біля клумби з півоніями і, як завжди, розмовляв із кущем. Побачивши Мавку, він перервав фразу на півслові. Рука з лійкою завмерла в повітрі. Вода з носика капала на його черевик, але він цього не помічав. Рот його злегка розтулився. Очі стали круглі, мов блюдця.

— Лісовику? — пошепки покликала півонія.

Він не відповів.

— Лісовику, ти поливаєш свій чобіт.

Тиша.

— Лісовику, ти ж обіцяв дорозповісти про...

— Т-т-ш-ш, — сказав Лісовик так, ніби вперше в житті чув, що можна говорити без слів.

Півонія, досвідченіша, ніж здавалося, тихо переглянулася з сусідньою та прошепотіла:

— Ну нарешті.

Мавка дійшла до середини двору й зупинилась. Вона озирнулась, невпевнено, мов шукаючи дверей, у які можна постукати. Тоді підняла очі, побачила Антона у вікні кабінету і несміливо помахала рукою.

— Доброго ранку, — тихо сказала вона, і голос її, мелодійний і м'який, пролунав на все подвір'я, хоч вона й не підвищувала його. — Я Мавка. Мені писали, що тут можна...

— Звісно, можна! — вигукнув Антон і мало не вивалився з вікна. — Зараз спущусь!

Він збіг сходами, розмахуючи руками, і за хвилину вже стояв перед нею, дещо задиханий.