Частина 11. Двоє на одну квартиру

Наступного ранку Антон прокинувся від дзвіночка.

Він був тихий, чистий, майже срібний, і лунав десь зовсім поруч: дзень-дзень, дзень. Антон розплющив одне око й побачив кошеня, яке сиділо на його грудях і з величезною увагою ловило власний дзвіночок лапкою. Дзвіночок вислизав. Кошеня вислизало слідом. Воно виглядало як маленький золотий філософ, що намагається схопити істину, яка прикріплена йому на шиї.

— Доброго ранку, Ваша Величносте, — прохрипів Антон.

Кошеня мовчки глянуло на нього, потім на дзвіночок, ніби питало: «Ти бачив? Він знову втік».

— Бачив. Дуже сміливо.

Кошеня задоволено муркнуло і зістрибнуло на підлогу. Дзвіночок дзенькнув ще раз, і Антон усміхнувся. Після вчорашніх двадцяти семи запитань без відповіді цей звук здавався найкращою відповіддю з усіх: «Усе гаразд. Ми тут. Живемо».

Він повільно встав, вмився, зробив чай і вже збирався сісти біля вікна, щоб спокійно, без пріоритетів і форм, випити першу чашку, як у двері зателефонували.

Не постукали, а саме зателефонували, довго й рішуче, два рази, наче хтось тримав палець на кнопці, переконаний, що її вигадали саме для нього.

— Хто там?

— Антоне Сергійовичу! — Голос Абрама Кузьмича звучав так, ніби він пробіг три поверхи і тепер намагався видихнути. — Це я! Надзвичайна ситуація!

Антон відчинив. Абрам стояв на порозі, розпатланий, зі збитою на бік краваткою, з теками в обох руках і з виразом людини, що тримає в голові сорок справ одночасно й жодної не розуміє.

— Що сталося? Знову вампіри?

— Гірше, — прошепотів Абрам. — Мешканці.

— Нові?

— Двоє. З візком.

— А що в них за проблема?

— Один... великий, — Абрам витер лоба хусточкою. — А другий... дуже великий.

— У яких розмірах?

— Антоне Сергійовичу, я не зміг би описати. Вам краще самому подивитись.

Антон накинув куртку й пішов за ним. Кошеня вистрибнуло зі столу, пробігло по його спині й улаштувалось на плечі. Дзвіночок тихо дзенькнув.

У дворі був натовп.

Не великий, але виразний: тітка Галя з кошиком, Ядвіга Іванівна з прямою спиною, Лісовик за кущем, Водяник у калюжі, вовкулаки (усі четверо) біля під'їзду, Скарбник із гросбухом, Чахлик у вікні третього поверху з виразом «я попереджав». Усі дивились в один бік. На дальньому кінці двору, біля воріт, стояло щось, що годі було не помітити.

Це був візок. Звичайний дерев'яний візок на двох колесах, тільки величезний, такий, що в нього, мабуть, можна було завантажити невелику хату. У ньому лежали рулони шкіри, кувальне ковадло, скриня завбільшки з комору, зв'язка молотів, мішки з вугіллям і ще щось накрите брезентом.

Поруч із візком стояв чоловік. Він був високий, широкоплечий, із могутніми руками, у шкіряному фартусі, з русявою бородою, до якої прилипла крихта сажі. Очі в нього були добрі, світлі, трохи засмучені, наче в людини, яка вже давно звикла, що її розміри лякають людей, і від цього ніяково.

А поруч із чоловіком, звиваючись довкола візка у спробах виглядати якомога меншим, лежало ще дещо.

Цмок.

Антон знав це слово, але знати і бачити — різні речі. Цмок був завбільшки з мікроавтобус. Лускатий, зелений із золотистим відтінком, із довгим хвостом, який він увесь час намагався сховати під візок, але хвіст не вміщався, виглядав позаду, як дивний кабель. Крила в нього були складені на спині, акуратно, вузенько, наче парасолька. Голова з довгою мордою, чималими ніздрями й великими, жовтими, надзвичайно винуватими очима.

Цмок дивився на двір, на натовп, на Антона. Потім відвів очі й зніяковіло прикрив морду лапою. Це було так дивовижно по-людськи, що Антон мимоволі засміявся.

— Я думав, буде страшніше, — сказав він.

— Антоне Сергійовичу, — шепнув Абрам, — не недооцінюйте. Він же вогнедишний.

— Це все одно не лякає.

— Просто зачекайте.

Антон підійшов ближче. Чоловік у фартусі помітив його, випростався, вийшов уперед і зняв шапку.

— Доброго ранку. Ви, мабуть, управдом?

— Антон Сергійович.

— Микита, — коротко відрекомендувався чоловік і простягнув руку. Рука була величезна, мозоляста, шорстка, але потиск його виявився напрочуд обережним, ніби він боявся роздушити чужу долоню. — Микита Кожум'яка. Я обробляю шкіру. А це, — він повернувся до дракона, — мій друг.

Цмок нервово видихнув. З його ніздрів вирвалася тонка цівка пари, а за нею іскра. Іскра впала на землю, поповзла по бруківці й згасла в калюжі, з якої негайно висунулась зелена борода Водяника.

— Ви що, тут палити будете?! — обурено вигукнув він.

— Вибачте, — тихо прогудів Цмок. Голос у нього був низький, оксамитовий, дуже ввічливий. — Це не навмисно. Це від хвилювання.

— Від хвилювання? — перепитав Водяник. — А якщо вам стане дуже страшно?

— Тоді я можу випадково... — Цмок зам'явся. — Ну...

— Згоріти?

— Ні, спалити.

— Що?

— Ну, все.

Водяник різко пірнув назад у калюжу. З води донеслося: «Я нічого не чув!»

Антон повернувся до Микити.

— Ви шукаєте житло?

— Так. Ми довго мандрували. Були в різних місцях, але нікуди не підходили. Одні боялися, другі проганяли, треті питали: «А де ваш документ?» — Микита зніяковіло почухав потилицю. — А тут нам сказали, що є комплекс, де приймають усіх.

— Хто сказав?

— Кажан. З листом.

Антон повільно повернув голову до Абрама, який раптом із надзвичайним інтересом вивчав власні тапочки.

— Це ви ним послали?

— Я... ну... інформаційну розсилку.

— Яку розсилку?

— У нас є список нетипових мешканців, які шукають житло. Раз на місяць я розсилаю кажанами повідомлення з пропозиціями. Це, так би мовити, маркетинг.

— Абраме Кузьмичу.

— Для заповнюваності! Адже комплекс порожній! Нам потрібні мешканці!

— А попереджати мене не потрібно було?

— Я збирався! Просто вони приїхали раніше!

— Раніше чого?

— Ніж я встиг оформити відповідний запит на дозвіл повідомити вас!

Антон потер перенісся.