Частина 10. Двадцять сім запитань

Антон розплющив очі й одразу згадав усе.

Спочатку були вампіри. Потім ганчірка. Потім велетенський золотий лев, який муркотів, поклавши голову на його кросівки. Антон лежав і дивився в стелю, відчуваючи, як по тілу повільно розповзається відчуття, що минулого вечора він не пережив дипломатичний візит, а просто провалився в чужу книжку і ніхто не повідомив, на якій сторінці.

На грудях у нього лежало кошеня.

Воно спало, згорнувшись калачиком, маленьке, золоте й пухнасте, з крихітним рожевим носиком, який кожні кілька секунд ледь помітно здригався. Лапка під щічкою, хвостик навколо тіла. Дихання рівне, тихе, довірливе. Ніяких кігтів завдовжки з долоню. Ніякої гриви. Ніякої пащі. Просто кошеня.

Антон дивився на нього хвилину. Дві. П'ять.

— Так, — прошепотів він. — Давай по порядку.

Кошеня не відреагувало.

— Це було не уві сні.

Кошеня тихо засопіло.

— І я не вдарився головою вдруге.

Кошеня перевернулося на інший бік і продовжило спати.

— Ти — лев.

Тиша.

— Ти був левом. Учора. У підвалі. Перед Дракулою. Після того, як ми майже втратили договір оренди й одну пляшку вишневого соку.

Кошеня розплющило одне око, глянуло на нього з виразом глибокої, спокійної зверхності, позіхнуло й знову заплющило.

Антон повільно сів на ліжку, обережно переклавши кошеня на подушку. Воно не прокинулось. Він торкнувся ногами підлоги, сидів так, дивлячись у вікно, і лише тоді зрозумів, що йому конче потрібен листок паперу.

Папір знайшовся на кухні, у шухляді з написом «Різне». Там лежали також дві гумки, один ґудзик, блюдце від чайної чашки, інструкція до прасувальної дошки та конверт із написом «На всяк випадок». Антон не став його відчиняти: у цьому будинку «на всяк випадок» могло означати що завгодно, від запасних ключів до запасного дракона.

Він сів за стіл, взяв ручку й вивів зверху великими літерами:

**ПИТАННЯ**

І подумав. Потім дописав нижче:

**(БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ)**

Потім ще нижче:

**(ПОКИ ЩО)**

Він ще раз подивився на аркуш, зітхнув і почав писати.

1. Що це було?
2. Хто це?
3. Чому воно кошеня?
4. Чому воно лев?
5. Чому Дракула називав його «Ваша Величносте»?
6. Що значить «ми не знали, що ви повернулися»?
7. Куди воно поверталось?
8. Звідки?
9. Чому я годував його «Віскасом»?
10. Чому воно їло «Віскас»?

Антон зупинився і прибрав останній пункт, бо він був надто філософський для дев'ятої години ранку.

Двері квартири тихо скрипнули. Антон підвів голову. У вузькій щілині над підлогою з'явилося кілька пар очей, одна над одною, ніби хтось склав дивні вежі з вовкулак. Першими були Гарік і Бобік, потім Тузік, потім Топа. Вони дивились на Антона, але не заходили.

— Заходьте, — сказав Антон.

Вони не рухались.

— Що трапилось?

Гарік обережно, одним оком, заглянув у кімнату, пошукав когось поглядом, і Антон зрозумів, кого саме. Він озирнувся на спальню.

— Воно спить.

Вовкулаки переглянулись. Було очевидно, що це їх не повністю заспокоїло, але Гарік усе ж таки ступив уперед, за ним Бобік, за ним Тузік, а Топа нарешті виліз із-за їхніх спин, і вони тихо, навшпиньках, ніби в храмі, увійшли до кухні.

Антон звів на них очі.

— Слухайте, я знаю, що ви не відповідаєте. Але я вам поставлю питання, а ви кивайте, добре?

Гарік кивнув.

— Ви знали?

Гарік повільно відвів погляд убік і втупився у вікно.

— Це «ні»?

Гарік не відповів.

— Це «так»?

Гарік зітхнув. Антон ясно зрозумів, що це було, мабуть, «і так, і ні, і не питай».

— Бобіку, ти знав?

Бобік радісно замахав хвостом.

— Це «так»?

Хвіст замахав швидше.

— А ти розумієш, про що я питаю?

Хвіст завмер. Бобік схилив голову набік, і на його морді з'явився вираз глибокого, благородного нерозуміння. Антон зрозумів, що навіть якби Бобік знав відповідь, він би її не розповів, бо просто не вловив питання.

— Тузіку?

Тузік повільно підняв голову, подивився на нього довгим, мудрим, скорботним поглядом і зітхнув так глибоко, ніби в цьому зітханні вмістилися всі відповіді Всесвіту, які він, на жаль, вирішив залишити при собі.

— Це було дуже красномовно, — сказав Антон. — І нічого не пояснило.

Топа сидів позаду всіх, дивлячись у підлогу. Коли Антон озвався до нього, він зіщулився так, ніби його викликали до дошки.

— Топо, ти не бійся. Ти знав?

Топа повільно підняв погляд, мигцем глянув на двері спальні й так само повільно похитав головою. «Ні». Потім передумав і кивнув. Потім розгубився і сховав морду в лапи.

— Зрозуміло, — зітхнув Антон. — Ніхто нічого не знає, але всі щось відчувають.

Вовкулаки дружно кивнули. Це була, мабуть, перша їхня одностайна відповідь за всі дні.

Тоді з-за дверей спальні почувся тихий шелест. Вовкулаки миттєво завмерли. Бобік перестав махати хвостом. Тузік заплющив очі. Топа притиснувся до Гаріка так, що, здавалося, став його частиною. У кухню зайшло кошеня.

Воно було заспане, пухнасте, з трохи скуйовдженою шерсткою на потилиці. Йшло повільно, граційно, позіхаючи на ходу й струшуючи одне вухо. Мабуть, воно щойно прокинулось і шукало, чим би поснідати.

І тоді сталося те, що Антон потім довго не міг забути.

Усі чотири вовкулаки, величезні, кудлаті, завбільшки з шафу кожен, одночасно схилили голови до підлоги. Не вклонились, не лягли, не сіли. Просто опустили морди до самих лап, завмерли й чекали, поки кошеня пройде повз. Гарік зробив це з виразом глибокої, відповідальної поваги. Бобік, трохи запізнившись, шмякнувся мордою об підлогу так, що сколихнулись чашки на столі. Тузік зробив це повільно, зі скорботною гідністю. Топа закрив очі лапами.

Кошеня пройшло повз них, навіть не зиркнувши, і сіло біля порожньої миски.

— Ага! — вигукнув Антон. — Я це бачив!

Кошеня глянуло на нього.

— Ви усі це зараз зробили!

Гарік обережно підняв одне око.

— Ви вклонились! Усі четверо! Ви знали!