Частина 8. Підготовка до візиту

За дверима вже кипіла діяльність.

Спочатку був звук. Хтось кудись нервово бігав коридором, хтось щось тягнув по підлозі, хтось гукав: «Обережніше! Це інвентарний!», а хтось відповідав: «А я що, не обережно?!» Потім долинув гуркіт, дзенькіт і довге, виразне: «ЗАРАЗ ВОНО ВПАДЕ!» І воно впало.

Антон зітхнув і сів на ліжку. Кошеня, яке всю ніч охороняло його сон, потяглося, позіхнуло й подивилося на нього очима людини, що вже все знає і вже давно все продумала.

— Ну що, — хрипло сказав Антон. — Починається?

Кошеня серйозно кивнуло.

— Я хоч умитися встигну?

Кошеня на секунду замислилось і, судячи з виразу, не було цілком упевнене.

Він умився швидко, одягнув чисту сорочку й вискочив у коридор. Перше, що побачив, був Бобік, який вів себе вкрай підозріло: сидів посеред сходового майданчика, склавши лапи, і дивився в стелю з виразом людини, що щойно нічого не робила. Поруч із ним на підлозі лежала розбита ваза. Антон мовчки подивився на вазу, потім на Бобіка. Бобік повільно перевів погляд на стіну, ніби розглядав обої.

— Бобіку.

Бобік зітхнув, опустив голову й обережно штовхнув уламок носом у бік Антона, мов вручав речовий доказ.

— Скільки разів казати: нічого не чіпай.

Бобік жалібно заскиглив. Антон, який уже встиг зрозуміти, що з цим мешканцем будь-які розмови закінчуються однаково, нахилився, погладив його по голові й тихо сказав:

— Ладно. Просто йди до Гаріка.

Бобік радісно кинувся вниз сходами, збивши по дорозі ще й підставку для парасольок.

У кабінеті управдома було не продихнути.

Абрам Кузьмич влаштував тут штаб. Саме так: на дубовому столі, посеред стоси тек, лежала величезна карта комплексу, поруч із нею стояла дошка на тринозі, а на дошці крейдою було виведено великими літерами: «ПЛАН ПРИЙОМУ ГОСТЕЙ. СТРОГО ВНУТРІШНЬОГО КОРИСТУВАННЯ».

Нижче йшли пункти:

«1. Підвальна зала (нижня): прибрати, провітрити, не зачіпати те, що там стоїть.
2. Чай: не менше 200 чашок.
3. Печиво: різне.
4. Сік: томатний, гранатовий, вишневий (НЕ ПЛУТАТИ, ПРОСИМО).
5. Музика: не потрібна. Вони самі приведуть.
6. Антон Сергійович: вивчити привітання.
7. Усі інші: не панікувати».

Біля дошки ходив Абрам. Він був у своєму найурочистішому костюмі: темно-синій піджак із блискучими гудзиками, на шиї краватка в дрібні зірочки, на ногах начищені до блиску чоботи замість звичних тапочок. Бакенбарди були розчесані й напомаджені. У руці він тримав указку і, судячи з обличчя, щойно ледь не плакав.

— Антоне Сергійовичу! — вигукнув він, побачивши Антона. — Слава Богу! Ви встали! Ми вже вирішили вас не будити, але... — він зам'явся, — ми вже годину не можемо дійти до згоди щодо кількості печива.

— Так ви ж хотіли «різного».

— Але скільки видів?

— А скільки є?

— У Скарбника, за його підрахунками, тринадцять.

— Тоді всі тринадцять.

— А якщо вони попросять чотирнадцяте?

— Скажемо, що закінчилося.

— Вони образяться.

— Тоді скажемо, що «в дорозі».

Абрам на мить завмер, потім із повагою закивав.

— Антоне Сергійовичу, ви починаєте розуміти бюрократію.

— Ще не вистачало, — пробурмотів Антон і сів на диван.

Йому хотілося кави, але кава зникла кілька днів тому, а нова ще не з'явилась. Тому він просто сидів і дивився на карту, де червоним олівцем було позначено шлях від підвальної зали до головного входу й нижче, дрібними літерами, було приписано: «Шлях відступу (на всяк випадок)».

— Абраме Кузьмичу, — спокійно сказав він, — давайте нарешті розберемося, хто це.

— Хто?

— Ті, що приходять.

Абрам відклав указку, зітхнув, обійшов стіл і сів навпроти Антона. Здавалося, що він вирішив нарешті розповісти все, але вирішив це так, ніби відривав від себе шматок.

— Гаразд, — сказав він. — Слухайте уважно, Антоне Сергійовичу. Це довго, але я постараюсь коротко.

— Слухаю.

— Під п'ятим корпусом, іще за будівництва, коли в нас копали котлован... — Абрам уважно подивився на стелю. — Тоді знайшли стару... печеру. Систему печер, якщо точніше. Ну й виявилось, що там уже хтось живе.

— Вампіри?

— Не називайте їх так, будь ласка. Вони вважають це грубим.

— А як?

— «Нижні мешканці».

— Нижні мешканці, — повторив Антон. — Тобто вони там жили до нас?

— До нас, до будівництва, до комплексу, до першої цегли. Ще коли тут були ліс і болото.

— А потім?

— Потім приїхали ми, і вони дуже ввічливо попросили не заважати. Ми дуже ввічливо пообіцяли. Так і живемо вже... — Абрам задумливо помовчав, — багато років.