Частина 7. Нічний підвал

Антон чекав на щось темне, вологе й моторошне, з павутинням, щурами й запахом старої капусти. Натомість побачив довгий, на диво охайний, добре освітлений коридор із побіленими стінами, акуратно підписаними трубами й рядами металевих дверей із номерами. Було тепло, сухо й пахло нагрітим залізом, трохи мастилом і чимось ледь солодкуватим, як у старих майстернях. Він навіть підозрював, що десь тут неодмінно має стояти чайник.

— Тут чисто, — здивовано сказав він.

— Одарка, — коротко пояснив Абрам. — Вона вважає підвал своєю особистою територією.

— Вона тут живе?

— Ні. Але приходить рано-вранці й пізно ввечері. Я ніколи не бачив, щоб вона спала, Антоне Сергійовичу. Хоча, чесно кажучи, я ніколи не бачив, щоб вона й їла.

Одарка, що йшла позаду зі шваброю, жодним рухом не відреагувала на цю репліку, але Антон краєм ока помітив, що вона трохи сильніше стиснула держак. Мабуть, це було «дякую». Або «замовкни». Різницю він ще не навчився розрізняти.

Вони йшли коридором повільно, а Абрам по дорозі пояснював, що де знаходиться: «Це котельня другого корпусу, з'єднана з нашою трубою; це склад Скарбника, не чіпайте, там інвентар, який він називає "різним"; це комора Лісовика, там сушиться щось, що краще не нюхати; це кімната Водяника, що виходить прямо на колодязь, ви це самі побачите, коли він вилізе з крана...»

— З крана?

— Іноді він так ходить. Каже, швидше.

— Це... нормально?

— У нас усе нормально, Антоне Сергійовичу. Просто в кожного своя норма.

Двері тяглися одні за одними, і Антон помітив одну дрібницю. Номери на них були виведені білою фарбою охайно, у порядку зростання: «1», «2», «3», «4»... аж до «17». А потім, на самому краю коридору, в глухому торці, стояли ще одні двері, окремі, масивніші, обшиті товстим листовим залізом, із величезним навісним замком і трафаретом, зробленим не фарбою, а чимось схожим на потемнілу мідь.

«ТЕПЛОВИЙ ВУЗОЛ № 0».

І нижче, дрібнішими літерами, три рядки:

«Не відчиняти.
Не стукати.
Не обговорювати».

Антон довго дивився на цей напис.

— Три заборони поспіль, — задумливо промовив він. — Це ж майже запрошення.

— Антоне Сергійовичу, — раптом дуже серйозно сказав Абрам, і його голос звучав інакше, без звичної бюрократичної мелодії. — Не варто.

— Чого не варто?

— Нічого з цього списку. Особливо третього.

— А чому «нуль»? Чому не вісімнадцять?

— Бо це не вісімнадцятий.

— А який?

Абрам кілька секунд мовчав. Потім повільно, ніби роздумуючи кожне слово, сказав:

— Нульовий. Той, що був до першого.

— Тобто перший насправді?

— Тобто... — він запнувся, потім різко змінив тон і заговорив звичайним, жвавим голосом: — Ну це довга історія, Антоне Сергійовичу, і до того ж не по моїй компетенції. Я відповідаю за ЖЕК, а не за... метафізику.

— За що?

— За фізику, звісно. Я просто оговорився.

Антон підійшов ближче. Дверей торкатися не став, але відчув, що від металу віє теплом, рівним, живим теплом, як від стіни, за якою працює велика піч. Або як від великої тварини, що спить. Він заледве чутно вловив низький, глибокий звук, схожий на гудіння трансформатора. Чи на муркотіння.

Кошеня на його плечі напружилося, нашорошило вуха й дуже уважно подивилося на двері.

— Воно щось чує, — тихо сказав Антон.

— Звісно, чує, — стримано відповів Абрам. — Воно ж... кошеня.

— А ви?

— Я вирішив нічого не чути. У мене вже стаж.

Він хотів ще щось додати, але тут раптом із глибини коридору почувся тонкий, пронизливий, жалібний писк, а потім шурхіт, а потім чийсь тихий, дуже ображений голос:

— Та хто там знову труби чіпає?!

З найближчої труби з гучним булькотінням вилізла чиясь мокра голова в нічному ковпаку. Це був Водяник. На ньому була довга піжама в смужку, на ногах гумові чоботи, а в руках повна склянка води, мабуть, для вечірнього чаювання. Він мружився від світла й виглядав найнещаснішою людиною у світі.

— Антоне Сергійовичу, — прохрипів він. — Це ви?

— Я.

— Я щойно заснув!

— Зараз день.

— Тому й заснув! Це ж нічна зміна! Я ж працюю вночі, коли всі сплять і можна нормально чистити фільтри!

— Вибачте, — розгубився Антон. — Я не знав.

— Усі так кажуть, — буркнув Водяник і, зітхнувши, сповз назад у трубу. — Коли звикнете, будете знати.

Булькотіння ще кілька секунд лунало вдалині й стихло.

— Він завжди такий? — прошепотів Антон.

— Лише коли його будять, — відповів Абрам. — Ну і ще коли він не спить.