Частина 6. Перші сусіди

Антон полежав, прислухаючись. Кошеня лежало в нього на грудях і, здавалося, теж прислухалося: вуха повернуті вперед, очі примружені, лапки підібгані. Виглядало воно так, ніби слухає не тишу, а те, що в ній.

— Усе спокійно? — прошепотів Антон.

Кошеня повільно кліпнуло. Мабуть, так.

— Тоді давай хоч вмиємося.

Він підвівся, вмився холодною водою (вода, до речі, була чиста й навіть пахла чимось приємним, лісовим, мабуть, Лісовик постарався), одягнув чисту сорочку з шафи, яку вчора відкопав, і поставив чайник. Чайник довго пихкав, незадоволено цокав, нарешті закипів і нагадав, що його теж колись хтось любив.

Кошеня тим часом сиділо на підвіконні й дивилося у двір. Антон налив чаю, підійшов і виглянув у вікно.

На лавці біля під'їзду вже сиділи двоє.

Одна була висока, суха й пряма, як палиця, у темній хустці, зав'язаній під підборіддям, у довгій спідниці й теплій кофті попри літнє тепло. Ніс у неї був довгий, гострий і дуже виразний, а погляд цупкий, як липка стрічка. Друга, навпаки, низенька, кругленька, у квітчастому халаті й тапочках, із кошиком на колінах. Вона жваво розмовляла, розмахуючи руками, і вся її постать випромінювала готовність обговорити будь-кого й що завгодно.

Обидві, цілком очевидно, дивилися на вікно Антона.

Він відступив убік. Вони відразу відвели очі й почали вдавано роздивлятися небо.

— Так, — сказав Антон кошеняті. — Нас помітили.

Кошеня мляво повело вухом.

У двері постукали. Антон відчинив: на порозі стояв Абрам Кузьмич, застебнутий на всі гудзики, з теками під пахвою, в начищених тапочках і з виглядом людини, яка прийшла нагадати про щось неминуче.

— Доброго ранку, Антоне Сергійовичу! Сподіваюся, ви виспалися?

— Загалом так. А ви чому такий урочистий?

— Сьогодні обхід.

— Який ще обхід?

— Традиційний, — Абрам постукав по теці. — Новий управдом у перші дні мусить відвідати всіх мешканців. Познайомитись, почути побажання, прийняти скарги...

— Тобто скарги вже є?

— Звісно. — Абрам витягнув аркуш, списаний дрібним почерком з усіх боків. — Але про це потім. Спочатку знайомство.

— А скільки там мешканців?

— У головному корпусі їх тепер... — Абрам заглянув у теку, — сімнадцять одиниць, з яких одинадцять активні, троє сплять, двоє у відрядженні і один, гм, під питанням.

— Як це «під питанням»?

— Він у графі «місцезнаходження» завжди пише «десь тут». Я не заперечую. Просто фіксую.

Антон потер перенісся.

— Добре. Давайте швидко, до обіду впораємося?

— Антоне Сергійовичу, — тихо й щиро сказав Абрам, — у нас швидко ще нікому не вдавалося.

Вони спустилися у двір. Одарка вже стояла біля під'їзду зі шваброю й не дивилася ні на кого. Гарік вийшов за ними, поважно став поряд і мовчки подивився на Антона з запитанням: «Мені йти?» Антон подумав і кивнув. Бобіка й Тузіка залишили вдома: перший напевно щось зламав би, другий відмовився б зійти з дивана навіть заради кінця світу. Топа спав.

Кошеня вже сиділо на плечі.

— Ну що, — сказав Антон. — Починаємо з лавки?

Абрам злегка зблід.

— Це... не обов'язково. Вони, звісно, найактивніші мешканці, але...

— Але?

— Краще заходити туди з підготовкою.

— Яка там підготовка?

— Моральна.

Антон хмикнув і рішуче рушив до лавки, поки не передумав. Абрам, зітхнувши, пошльопав за ним.

Двоє жінок на лавці замовкли ще зарані, коли між ними й Антоном було метрів двадцять. Кругленька поправила хустку на плечах. Висока склала руки на колінах, випросталася й почала дивитися кудись над його головою, ніби його тут і не було.

Антон, підійшовши ближче, почув уривок розмови, яку вони, мабуть, не встигли дообговорити:

— ...худий який, Галю, ти бачиш? Худий!

— Худий, Ядзю, худий. У нього штани ж на ньому як на вішалці.

— То це ж нічого, нагодуємо.

— Нагодуємо. Ось тільки чи їсть він?

— Їсть, їсть, ти ж бачила, кіт на плечі. Той, хто кота носить на плечі, добре харчується. Це відомо.

— А ще з собою вовкулаку водить.

— Одного.

— Чотирьох, Ядзю. Але одного взяв із собою.

— Усе одно. Не просто так він їх водить...

Антон кашлянув.

Обидві одночасно здригнулися й повернули голови з виглядом людей, які щойно побачили щось геть несподіване. Це було вражаюче: хто б міг подумати, що вони тут сидять, на лавці, біля під'їзду, просто так, а зовсім не спеціально чекаючи?