Частина 5. Комунальна служба в повному складі

Антон розплющив одне око. Друге вирішило, що воно тут ні до чого, і лишилося заплющеним.

На подушці біля його голови лежало кошеня й дивилося на нього з тією нескінченною терпеливістю, з якою начальник дивиться на працівника, що запізнюється на п'ять хвилин. На стіні висів годинник. Годинник показував пів на восьму.

— Невже вже ранок? — прохрипів Антон.

Кошеня повільно кивнуло.

— А хто там кричить?

Кошеня на секунду задумалося, потім повернуло мордочку до вікна й подивилося на нього так, ніби казало: «Іди й дивись сам. Я вже бачило».

Антон сів. Голова не боліла: нова, мила, майже незнайома відсутність болю. Він потягнувся, і всі кістки обережно, по черзі, підтвердили, що ще на місці. Шия хруснула, як перший ранковий паркет. «Добре, — подумав Антон. — Я ще не розвалився. Це вже успіх».

Він підійшов до вікна й відчинив його.

Унизу, у дворі, посеред доглянутого колись газону, бив фонтан. Не декоративний, не охайний, а справжній, дикий і дуже ображений фонтан заввишки метрів зо три, який цілеспрямовано поливав усе довкола: лавку, дві клумби, чиюсь забуту дитячу іграшкову вантажівку й, судячи з крику, двох чоловіків, які стояли в самому центрі цієї водяної катастрофи й, замість того щоб тікати, переконували одне одного.

— ...а я тобі кажу, що це твоє коріння! — волав перший, невисокий, широкоплечий, у блискучому плащі з капюшоном і гумових чоботях. Із-під капюшона стирчала густа сіро-зелена борода, мокра так, що з неї литься, як з ринви. Біля його ніг, незалежно від фонтана, розтікалася окрема калюжа, яка, схоже, супроводжувала його скрізь. — Твоє! Воно тут під землею лазить і труби душить!

— Моє коріння, — повільно, з розстановкою, відповів другий, високий і худий, наче жердина, у куртці кольору соснової кори. Із зачіски в нього стирчало кілька листочків, а на плечі розташувалася ціла колонія моху. Від нього пахло смолою й чимось надзвичайно лісовим. — Моє коріння. А ти, друже, мені тут водою моє коріння підмиваєш.

— Я? Підмиваю?! Це не я, це труба!

— А труба в тебе чия?

— Вона... комунальна!

— Тобто ти до неї не маєш відношення.

— Я до неї маю найбільше відношення! Там вода!

— То тоді й ремонтуй її.

— Та ремонтуй сам, дерево ходяче!

— А ти, калюжа ходяча!

— Ач який!

Фонтан тим часом безтурботно обприскував обох. Той, що в плащі, періодично відвертався, пирхав і радо вдихав вологу. Той, що в куртці, здавалося, повільно виправлявся з кожною краплею, мов рослина після дощу.

Антон дивився на це з вікна другого поверху й подумки дійшов висновку, що такі сцени не можуть бути випадковістю. Це були люди, які сперечаються так давно, так якісно й так старанно, що самі вже не пам'ятають, з чого все почалося.

— Ну що ж, — сказав він кошеняті. — Здається, мені треба на роботу.

Кошеня вже встигло залізти на його плече.

Антон швидко вмився, одягнувся й вийшов у коридор. Двері сусідньої квартири, ті самі, яким учора допомагали триматися, виглядали дещо недоладно, але стояли, підперті віником і мотком шпагату. Він прислухався: із квартири долинало мирне дихання, посопування, скрип дивана й тихе, ледь чутне «хр-р» з боку шафи. Усе спокійно.

Він зійшов униз. Одарка вже чекала біля виходу, зі шваброю, незворушна, ніби стояла тут із самого світанку.

— Доброго ранку, — сказав Антон.

Одарка, звісно, не відповіла. Але ледь помітно змістилася вбік, звільняючи дорогу. Це, мабуть, було максимумом ранкової люб'язності.

— Ти бачиш, що там?

Одарка повернула голову на два градуси: «Бачу».

— А ти нічого не робиш?

Одарка так само повільно похитала головою: «Це не моя дільниця».

— А чия?

Вона вказала шваброю у напрямку двору, на двох розлючених чоловіків, і Антон збагнув: «Це їхній відділ. Вона туди не лізе».

Надворі був справжній потоп. Антон вийшов з під'їзду й одразу отримав у обличчя таку порцію прохолодної води, що в нього перехопило подих.

— Доброго ранку! — бадьоро крикнув він, перекрикуючи шум.

Двоє чоловіків різко замовкли й одночасно повернулися до нього.

— О! — вигукнув той, що в плащі, і його обличчя засяяло. — Антон Сергійович! Нарешті! Господар! — Він, не зважаючи на фонтан, перейшов убрід і простягнув мокру руку. Рукостискання було м'яким і дуже вологим, як у великої риби. — Водяник. Усі води комплексу під моїм наглядом. Колодязі, труби, басейни, калюжі... Так, калюжі теж.

— Та які там калюжі, — буркнув другий.

— А ось і калюжі, — відрізав Водяник.

Другий, висока худа жердина, зробив крок уперед і повільно простягнув Антонові руку. Рука була шорсткою й теплою, наче стара гілка, що нагрілася на сонці.