Частина 4. Прийом нових співмешканців

«Знаєш, — думав Антон, — якби вчора мені сказали, що сьогодні я поведу додому чотирьох ведмедів-переростків, я б запитав, скільки це коштуватиме. А тепер знаю: нуль гривень, нуль копійок, усе записується на баланс комплексу».

На ґанку головного корпусу, прямо під табличкою «ЖК "Веселка". Вхід лише для мешканців», стояв Абрам Кузьмич. Він тримав обома руками грубу теку, дивився на годинник і, мабуть, уже хвилин десять репетирував привітальну промову. Промова була вишкільна, з гарним зачином: «Антоне Сергійовичу, сподіваюся, прогулянка пройшла в атмосфері...»

Він підняв очі й побачив процесію.

Тека випала з його рук. Правий тапок, що й так сидів на нозі напівнатяжно, скинувся і приземлився на сходи ногою догори. Бакенбарди Абрама, здавалося, зробили невеликий крок убік.

— Антоне... Сергійовичу, — видихнув Абрам. — А це... хто?

— Співмешканці, — бадьоро сказав Антон.

— Це ведмеді.

— Дехто з них хвостом махає.

Бобік, наче чекав саме цієї репліки, радісно замахав хвостом і зніс із ґанку вазон із геранню. Герань завершила політ коротким сумним звуком.

Абрам заплющив очі й почав беззвучно рахувати. На сімці відкрив одне око, глянув на Бобіка, на герань, на Антона й, нарешті, на кошеня, що сиділо на плечі. І тут Антон помітив річ, яка його дуже здивувала: Абрам Кузьмич, цей кругленький, самовпевнений, непробивний управитель, мимоволі випростався й поправив на собі халат. Так випростуються перед начальством, якого ніхто не бачив, але всі знають, що воно існує.

Кошеня ледь помітно схилило голову набік. Абрам зробив крок назад і чемно кивнув кошеняті, на що кошеня моргнуло, як колега, що погодив документ.

— Е-е-е... — сказав Абрам, повертаючись до Антона. — Ви ж розумієте, Антоне Сергійовичу, що в нас, власне, не передбачено правилами внутрішнього розпорядку... проживання хижих... вовкоподібних... нетипових...

— Вовкулак, — підказав Антон.

— Дякую, що вимовили це слово першим, — полегшено видихнув Абрам. — Так ось. У Правилах проживання немає жодного пункту про вовкулак. Про собак є. Про котів є. Про папуг до восьмої вечора є. Про вовкулак немає.

— Тоді треба внести.

— Внесемо! — вхопився Абрам, який у розмові з документами раптом відчув ґрунт під ногами. — Все внесемо! Тільки спочатку їх треба оформити!

— Оформити? — перепитав Антон.

— Антоне Сергійовичу, — урочисто сказав Абрам і підняв з-під ніг свою теку. — У нашому комплексі жоден мешканець, навіть найпухнастіший, не може жити без реєстрації. Це порядок. Це історія. Це, зрештою, мій улюблений розділ.

Одарка мовчки поставила швабру до стіни, що в її мові означало: «Я стою осторонь і спостерігаю за цим цирком».

Гарік, Бобік, Тузік і Топа обережно зупинилися перед ґанком і подивились на Абрама. Гарік виглядав так, ніби прийшов складати іспит у державній комісії. Бобік дивився з щирою цікавістю. Тузік зітхнув, як люди, які знають, що зараз буде довго. Топа вже сховався за Гаріка, але виглядав із-за його ноги.

— Ходімо в хол, — сказав Абрам. — Там і складемо протокол.

Хол головного корпусу був просторий, трохи запилений і оформлений у стилі «колись тут була гордість радянської архітектури». Біля входу стояв столик консьєржа, а за ним стілець із дерев'яною спинкою, на якому, судячи з вигляду, ніхто не сидів десь від епохи динозаврів. Абрам з урочистістю поставив теку на столик, дістав звідти пачку бланків, з кишені халата витягнув печатку, подув на неї для порядку й гучно сказав:

— Починаємо!

Бланки були, звісно, з гербом комплексу, вигадливими віньєтками і величезним написом по центру: «АНКЕТА НОВОПРИБУЛОГО МЕШКАНЦЯ (форма № 17-Б)».

— Чому «Б»? — поцікавився Антон.

— Бо форма «А» для людей, — стримано відповів Абрам. — А ця для нетипових випадків.

— У вас є форма для нетипових випадків?

— У мене є форма для всього, Антоне Сергійовичу. Я її пишу вже років сорок.

Антон вирішив, що краще ніколи не питати, які саме ще форми Абрам зберігає в тій теці.

— Починаємо з першого мешканця, — оголосив Абрам. — Прошу підійти.

Ніхто не підійшов. Вовкулаки стояли, дивилися на Абрама й на папірець. Гарік зробив поважний крок уперед, і підлога під ним застогнала, ніби це було перше, що вона за півроку відчула.

— Прізвище, ім'я, по батькові, — прочитав Абрам, дивлячись на Гаріка так, ніби той був порушником на допиті.

Гарік мовчав, з гідністю вичікуючи. Антон кашлянув.

— Ну... Гарік. Імені досить?

— А прізвище?

Антон подумав.

— Вовкулака.

— А по батькові?

— Антонович, — вирвалося в Антона.