Частина 3. Прогулянка за харчами

Він мав свій підпис на сорока трьох сторінках і не пам'ятав жодної з них. Якби хтось запитав, чи не підписував він, бува, ще й згоду віддати комусь нирку, Антон відповів би: «Ну, якщо вона там була, то я не заперечував».

Шлунок підтвердив усе це голосним і досить образливим бурчанням.

«Магазин, — вирішив Антон. — Хліб, молоко, щось із кошачого, бо ця банда явно не обмежиться вчорашнім запасом. Тільки ось питання: де той магазин?»

Для початку він перевірив холодильник. Той радісно засвітився й показав Антонові повний набір для вечірки одного дуже вибагливого привида: баночку гірчиці, пів лимона, що встиг стати твердим, мов камінь, і ще щось у пакеті, чого Антон не розпізнав і вирішив, що й не хоче. На дверцятах самотньо висів магніт із написом «Ми тут живемо». Хто «ми» й де вони тепер, магніт не уточнював.

— Гаразд, — сказав Антон холодильнику. — Ти мене підтримав. Але цього замало.

Холодильник загув так, ніби відповів: «Я зробив усе, що міг».

Антон вийшов у коридор і завмер, бо Абрам Кузьмич уже стояв там і вдавав, ніби витирає пил із підвіконня. Вдавав так старанно, що було очевидно: чекав. До того ж пилу на підвіконні не було, і Абрам обережно протирав місце, де його вже не було.

— Абраме Кузьмичу, а де тут поблизу магазин? Продукти, корм для кота, щось людське.

— Магазин є! — просяяв Абрам, мов йому запропонували премію. — Єдиний, зате з характером. Скарбник працює цілодобово, хоча інколи в нього бувають настрої. Йти вам краще з провідником. Одарко!

Одарка виникла поряд так тихо, що Антон мало не підстрибнув. Ще секунду тому її в коридорі не було, а тепер вона стояла рівно, зі шваброю в руці, дивилася крізь стіну й, судячи з виразу обличчя, вже все знала, ще й порахувала, скільки це займе часу.

— Одарка вас проведе, — сказав Абрам. — Вона знає місто як свої п'ять пальців. Вірніше, як свою швабру.

— Не сумніваюсь, — пробурмотів Антон.

— Вона чудовий провідник, — додав Абрам, понизивши голос. — Єдине, що вона не любить, коли її ставлять запитання. Це її відволікає.

— Від чого?

— Від усього, — коротко й загадково відповів Абрам і дуже швидко зайнявся підвіконням.

Кошеня зістрибнуло з тумбочки, ловко вибралося по штанині, сорочці й облаштувалося на плечі, тихенько вчепившись кігтиками. Антон скривився, але стерпів.

— Ти що, теж їдеш?

Кошеня вмостилося зручніше й подивилося на нього з виразом «а ти як думав».

— А якщо ти захочеш у туалет?

Кошеня видало тихе, цілком упевнене «мр», і Антон зрозумів, що питання було несерйозне. Кошеня в цьому домі явно знало речі, про які Антон тільки здогадувався.

— Гаразд. Тільки не дряпайся.

Вони вийшли на вулицю. Одарка пішла першою, повільно й рівно, мов маятник, Антон за нею, кошеня на плечі, як маленький золотий погон. У цю мить він почувався або генералом, або дуже ексцентричним мандрівником.

Удень місто виглядало інакше, ніж уночі, але не менш дивно. Було сонячно, тепло й порожньо. Не так, як буває вранці вихідного, коли всі просто сплять, а так, ніби всі вирішили одночасно вийти й не повернутися. Чи, може, вирішили щось інше, а Антону просто забули повідомити.

Він ішов повільно й роздивлявся. Автомобілі стояли вздовж узбіччя, деякі з відчиненими дверима, наче господарі щойно вискочили на хвилинку й обіцяли повернутися. Одна машина стояла на тротуарі, рівно посередині, з таким виглядом, ніби так і задумано. У вікні другого поверху майоріла випрана сорочка, і її ніхто не знімав, мабуть, уже кілька днів. На лавці лежав напіз'їдений бутерброд із сиром, а над ним не кружляла жодна муха. Навіть вона, схоже, вирішила, що тут не місце для пікніків.

Світлофор на перехресті спокійно змінював кольори: червоний, жовтий, зелений, червоний.

— Цікаво, — тихо промовив Антон, — кому він показує?

Одарка не відповіла. Звісно.

На розі висів величезний рекламний щит із усміхненою родиною й написом: «Наше місто чекає на вас!» Хтось, вочевидь, дуже довго і з усією душею підправляв фарбу, бо слово «чекає» було написане вдруге, поверх першого, більшими літерами. Антон довго на це дивився й вирішив, що нічого не хоче знати.

Він спробував розрядити тишу:

— Гарна погода сьогодні.

Мовчання. Шкряб-шкряб, шкряб-шкряб: це швабра ритмічно торкалася асфальту. Дивно, але вона звучала майже заспокійливо, як метроном у кабінеті в психолога.

— Ви давно тут працюєте?

Шкряб-шкряб.

— А ви взагалі любите свою роботу?

Одарка повернула голову на два градуси й знову дивилася вперед. Це, мабуть, була цілком вичерпна відповідь.

«Ясно, — подумав Антон. — Розмовний жанр не її сильна сторона. Хоча з такою шваброю можна й без слів».

Він ще кілька разів спробував. Спитав, чи вона з цього району. Спитав, чи є в неї улюблена пора року. Спитав, чи не знає вона, що то за звук ліворуч (звук виявився просто шумом у його вухах). Одарка відповідала на все однаково: рівним кроком і ритмічним шкряб-шкряб. Десь на п'ятій спробі Антон усвідомив, що розмовляє сам із собою вголос уже хвилин десять, і що це, мабуть, найкраща розмова з усіх, які в нього були за останні кілька днів. Тих, які він пам'ятав. А пам'ятав він, треба визнати, рівно два дні: вчорашній і сьогоднішній.