Частина 2. Ранок із паперами

Антон прокинувся від того, що на грудях хтось грів його, як маленька пічка.

Крізь штори прорізалося сонце, тепле, золоте, нахабне. Він розплющив обидва ока, що вже було прогресом порівняно з учорашнім, і побачив, що на ньому, згорнувшись клубком, спить золотисте кошеня. Воно тихенько сопіло й час від часу сіпало лапкою, наче бігло за чимось дуже важливим.

Антон посміхнувся. А потім помітив, що саме посміхнувся, і здивувався: голова не боліла. Зовсім. Ні молоточка, ні свинцю, ні ватяного туману. Тільки легкість і легка підозра, що так не буває.

— Слава Богу, попустило, — прошепотів він.

Кошеня відкрило одне золоте око, оцінило ситуацію й закрило назад, демонстративно показавши, що аудієнцію закінчено.

Годинник на тумбочці показував дев'яту. Домовленість була на одинадцяту. «Дві години, — подумав Антон. — Достатньо, щоб привести себе до ладу й вигадати, як вдавати розумну людину».

Він обережно переклав кошеня на подушку, воно пробурчало щось образливе, і пішов до ванної. Холодна вода з-під крана повернула обличчю людський вигляд. У шафці лежала нова зубна щітка в упаковці, ніби чекала саме на нього. У шафі знайшлися чисті штани й сорочка, і, що найдивніше, вони сіли ідеально.

«Або це справді мої речі, — подумав Антон, — або хтось дуже уважний підбирав мені розмір. Другий варіант мені подобається менше».

Він почистив зуби, зачесався й критично оглянув себе в дзеркалі. Людина як людина. Трохи бліда, трохи розгублена, зате без ведмедиків на штанях. Прогрес.

На кухні він увімкнув чайник і заглянув у холодильник. Там знайшлися ковбаса, сир і нарізане масло. Усе свіже, акуратно впаковане, без жодної дати виробництва, що теж, звісно, було підозріло. Але ковбаса пахла так чудово, що підозри відступили.

— Принципи принципами, — сказав Антон, — а снідати треба.

Він зробив собі кілька бутербродів, а потім згадав про компаньйона. Кошеня вже стояло на порозі кухні й дивилося на нього з виразом ображеного аристократа, якого забули нагодувати.

— Знаю, знаю. Зараз.

Антон узяв миску, щоб насипати корму, і завмер. Учорашня порція була величезна: цілих півбанки, які він висипав з розмахом людини, що вважає себе добрим господарем. А миска сяяла чистотою так, що в неї можна було дивитись, як у дзеркало. Ні крихти, ні плями, ні сліду соусу.

— Ти що, її ще й вилизав? — спитав він. — Навіть краї?

Кошеня невинно кліпнуло.

— Ну гаразд, — пробурмотів Антон і насипав нову порцію, меншу. — Бо потім скаржитимешся, що розтовстів.

Кошеня з'їло все за хвилину й подивилось з виразом «а добавки?».

Рівно об одинадцятій, навіть годинник можна було не звіряти, у двері постукали. Тихо, чемно, точно так само, як учора.

Антон відчинив і мимоволі примружився. Сонячне світло з вікна в коридорі нарешті показало гостей без нічної вуалі.

Абрам Кузьмич виявився ще кругленьким, ніж здалося вночі. Низенький, у жилетці з ґудзиками, що втримувались на чесному слові, з густими пухнастими бакенбардами й носом-картоплиною. На ногах у нього були домашні капці з помпонами, стоптані до дірок. Вигляд він мав такий, ніби щойно вийшов із теплої кухні, де щось смачне доходило в духовці.

Одарка стояла поруч, рівна як струна. Вдень було видно, що шкіра в неї не просто бліда, а має ледь помітний голубуватий відтінок. Волосся було зібране в акуратний пучок, а на фартуху висів бейджик: «Одарка. Відділ чистоти». Рана на руці була старанно перев'язана бинтом, може, навіть двічі. Дивилась вона прямо перед собою, ніби чекала команди.

«Вдень вона ще дивніша, — подумав Антон. — Але хоч прибрана. А це вже багато».

— Доброго ранку, Антоне Сергійовичу! — урочисто виголосив Абрам. — Бачу, ви в бойовому настрої. Голова?

— Не болить, — здивовано сказав Антон. — Це нормально?

— У нашому закладі, — тепло відповів Абрам, — ненормально було б, якби болітиме.

Антон вирішив не розпитувати, що це означає, і запросив їх усередину. Абрам зайшов і з цікавістю озирнувся, ніби перевіряв, чи не змінилося щось за ніч. Одарка пройшла слідом і мовчки встала біля стіни.

— Чаю? Кави? Бутербродів? — запропонував Антон.

— Ох, дякуємо, ні-ні, — замахав руками Абрам. — Ми вже снідали. Хоча за пропозицію вдячні, вона дуже по-людськи.

Вони сіли у вітальні: Абрам на край дивана, ніжки його ледь діставали до підлоги, Антон навпроти. Одарка залишилась стояти, і Антон вирішив, що це, мабуть, така робоча традиція.

— Антоне Сергійовичу, — почав Абрам, — я бачу, що в вас багато запитань. Питайте. Ми відкриті й прозорі, як склопакет.

— Дякую. — Антон потер перенісся. — Вчора ви сказали, що я власник житлового комплексу «Веселка». Але я не пам'ятаю, щоб щось купував. Або підписував. Або взагалі знав про його існування. Звідки він узявся?

Абрам не здивувався. Навпаки, глянув так, ніби чекав саме цього питання, і спокійно поклав на коліна теку. З теки дістав другу теку, з другої аркуші, ретельно скріплені й підшиті, кожен із печаткою. Вигляд він мав такий, що від нього віяло такою чиновницькою благодаттю, що навіть Антону захотілося щось підписати.

— Це вам передав ваш дідусь, — лагідно сказав Абрам. — Він був власником. Після його відходу все було оформлено на вас. За заповітом, через сорок днів ви вступаєте в управління, а ще через півроку отримуєте повне право власності. Ось документи. Ось ваш підпис. Ось ваша згода. — Він розгорнув аркуші віялом. — А ось печатка, щоб усе було по-справжньому.

Антон взяв папери. Підпис справді був його: ось і закарлючка з гачком унизу, яку він завжди ставив у кінці. Згода також його, по-справжньому, почерком, яким він завжди писав, коли поспішав.

«Дивно, — подумав він. — Свій підпис я пам'ятаю краще, ніж власне минуле».

— А як я міг це підписати й не пам'ятати?

— Людина, яка вдарилась головою, — співчутливо розвів руками Абрам, — іноді не пам'ятає й власного імені. А ви хоч це пам'ятаєте. Молодець.

Антон довго дивився на папери. Усе було в порядку: печатки, підписи, дати. Жодної зачіпки, до якої можна було б причепитися. «Ну що ж, — вирішив він нарешті. — Біс із ним. Не кожен день дістається комплекс. Цілий житловий комплекс, а не якась там квартирка. Це ж солідно».