Частина 1. Голова

Антон розплющив одне око. Друге вирішило не ризикувати й залишилось у темряві.

Голова боліла. Але не так, як болить після гучної вечірки, коли хоча б знаєш, за що страждаєш. Це був важкий, тягучий біль, наче хтось налив у череп свинцю й пішов, забувши закрити кран. Може, тиск. Може, зміна погоди. Може, просто вдалий день для болю.

«Лежати, — вирішив Антон. — Лежати спокійно, не рухатись і не думати. Дві найважчі задачі в житті, зате вдвох».

Лежати вічно було б чудовим планом, якби не спрага й дивне відчуття, що він не вдома, хоча ліжко було дуже затишним. Антон зібрав усю волю й піднявся на ліктях. Кімната гойднулася, як палуба в шторм, і потилиця відгукнулася глухим ударом.

— Ой, — тихо сказав він. — Я так і знав.

Він сидів на краю ліжка хвилини зо дві, поки кімната не перестала пливти. Шафа, крісло, штори, килимок. Звичайна спальня, у якій не було нічого, що підказало б, чия вона. «Ну, мабуть, моя, — вирішив Антон. — У чужій я б так солодко не спав. Хоча хто його знає, які в мене були плани».

За вікном виднілися двері балкона. Свіже повітря здавалося найрозумнішою ідеєю за все життя, тож він підвівся, тримаючись за стіну, і доплентався до балкона. Кожен крок відгукувався в потилиці, наче хтось тихенько стукав молоточком: «Це. Даремно».

Надворі було тепле літнє повітря й повний місяць. Він світив так яскраво, що можна було читати газету, якби в Антона була газета й бажання. Унизу розкинувся двір житлового комплексу: машини, огорожі, клумби, лавочки, ще й дитячий майданчик із гойдалкою, що тихо поскрипувала, хоча вітру не було.

Ліхтарів у дворі було багато, цілий стрій уздовж доріжок. Тільки світла від них було, як від ображеної свічки. Один ледь жеврів, відкинувши на асфальт тьмяну жовту пляму. Ще один блимав десь у кінці двору, наче сам не вірив, що працює. Решта стояли темні й похмурі, як вартові, що заснули на посту.

— Ну й ліхтарі, — пробурмотів Антон. — Їх тут, мабуть, цілий батальйон, а світла на одну пристойну лампочку.

Ні душі. Жодного вікна, що світилося б, жодного собаки, що гавкнув би, жодного п'яного, що співав би під балконом. Тиша була така густа, що було чути, як дзвенить у вухах.

«Усі сплять, — подумав він. — Розумні люди. На відміну від мене, який стоїть на балконі посеред ночі в чужих трусах».

Він глянув униз, на себе. Трусики були в ведмедики. «Добре, що хоч свої. Припускаю».

І тут десь у квартирі щось дзенькнуло. Потім ще раз. А потім уже наполегливіше: дзень, дзень, дзень.

Антон завмер. «Якщо це грабіжник, — подумав він, — то дуже нахабний. Або дуже голодний».

Він повільно рушив на звук, тримаючись за стіни. Коридор, ще один коридор, поворот. Кухня зустріла його холодним місячним світлом і силуетом на підлозі: маленьке золотисте кошеня методично гатило лапою по алюмінієвій мисці. Бам. Бам. Бам. Вигляд мало такий, ніби подає офіційну скаргу.

— Що, блохастику, їсти хочеш? — прохрипів Антон.

Кошеня обернулося й глянуло на нього з виразом «а ти як думаєш?».

— Резонно, — визнав Антон. — Зараз щось придумаємо.

Він відчинив одну шафку. Порожньо. Другу: сіль, сірники й сумнівна банка огірків. Третю відкрив і завмер. Вона була забита під зав'язку: вологий корм, сухий корм, якісь баночки з картинками, і все це Віскас.

— Хто б я не був, — повільно промовив Антон, — господар із мене відповідальний. Принаймні для кота.

Він узяв найбільшу банку й висипав її цілком, бо хто його знає, коли воно їло востаннє: може, вчора, а може, у минулому тисячолітті. Налив води в тарілку, сів на стілець і дивився, як кошеня чавкає з таким завзяттям, що аж страшно було ставати між ним і мискою.

Біль потроху відпускав. Молоточок стукав уже не так злобно, а ніби просто нагадував про себе. І нарешті прийшла перша нормальна думка: а як я сюди потрапив?

Антон напружився. Своє ім'я він пам'ятав: Антон. Решту... решта лежала під товстим шаром ваті. Лише яскравий спалах світла, фари чи прожектор, наче хтось на мить увімкнув сонце. І все.

— Нічого не пам'ятаю, — тихо сказав він. — Чудово. Просто чудово. Мій улюблений стан.

Він озирнувся. «Мабуть, це моя квартира. Інакше було б дивно, що я так упевнено знайшов кухню. І цього кота, мабуть, теж я завів. Або він мене».

Кошеня гучно чавкнуло на знак згоди.

Тут у двері постукали. Тихо, чемно, так стукають люди, які знають, що вже пізно, але все одно прийшли.

Антон підкрався й глянув у вічко. У коридорі було темно, лампа не горіла. Лише двоє силуетів: високий, стрункий, мабуть, жіночий, і низенький, кругленький, схожий на колобка з волоссям.

«Колобок, — подумав Антон. — Це точно від удару. Бо звідки б іще взявся колобок о цій порі?»

Він зітхнув і відчинив.

На порозі стояв низенький кругленький чоловічок у жилетці, ґудзики якої трималися з останніх сил. Поруч мовчки застигла висока дівчина в робочому халаті прибиральниці, зі шваброю, на якій, здавалося, тримався весь коридор. Шкіра в неї була така бліда, що місяць поруч здавався засмаглим, а на руці темніла рана. Антон це помітив, але вирішив: «Не зараз. Хай це буде проблема майбутнього Антона. Він, мабуть, виспаний».

— Доброго вечора, Антоне Сергійовичу! — бадьоро вигукнув колобок. — Бачимо, ви вже на ногах. А ми чули шум і трохи занепокоїлись. Ви ж знаєте, як воно буває: шум уночі, світло ледь жевріє, нерви...

— Це миска, — сказав Антон. — Довга історія. А ви, власне, хто?

— Ох, перепрошую за нечемність! — колобок приклав долоню до грудей. — Абрам Кузьмич, голова комунальної служби. Труби, дах, електрика, дрібні дива, великі дива, усе, що тече, гуде й не вмикається. А це Одарка, наш відділ чистоти. — Одарка кивнула, не кліпаючи. — Ми, до речі, працюємо цілодобово. Хоча не завжди помітно.

— А світло у дворі? — спитав Антон. — Майже всі ліхтарі не горять.

— Ах, це! — Абрам махнув рукою. — Ми називаємо це режимом романтики. Економія, Антоне Сергійовичу, сучасні тенденції. Нам навіть дякують.

«Хто?» — подумав Антон, але вголос питати не став.