Жити, це значить творити, або сон в руку

Є люди, які взагалі не бачать снів. Вони лягають спати ввечері, заплющують очі, і прокидаються зранку. Є ті, хто бачить чорно-білі сни. Не знаю, що там псує так звану відеокарту в мозку, але навіть цікаво було б і самій такий побачити.

Я завжди бачу кольорові сни. Дуже розгорнуті кольорові сни з такими подробицями, що майже кожний можна записувати тезисно, а потім розвивати сюжет до повноцінної розповіді. Сьогодні вночі мені наснився подібний сон, та він відрізнявся неймовірною чіткістю картинки і тим, що запам’ятала кожну деталь. Зазвичай подробиці сновидіння вислизають з пам’яті одразу, варто лише подивитися у вікно. Недарма бабуся завжди казала: «Куди ніч, туди і сон», — коли радила позбавитися таким чином від жахіття.

Переходжу до розповіді свого сновидіння, і дуже сподіваюся, що воно дійсно буде в руку.

* * *

Я поспішала вулицями міста до бізнес—центру, який знаходиться навпроти Обласної ради. Будівля дуже гарна та стильна, дивлячись на яку, я одразу згадую брата. Справа в тому, що, коли центр будували, в нього якраз були проблеми з роботою, тож він взяв підробіток на цьому будівництві. Юра розповідав, як страшно було підніматися на рівень двадцятого поверху в зовнішній люльці, закріпленій лише тросами. На такій висоті вітер скажений, часто було відчуття, що ось зараз знесе і приземлишся аж на Малому ринку.

Слава Богу, нещасних випадків на будівництві не сталося, принаймні в пам’яті не залишилося якихось скандалів в пресі, а будівля стоїть і викликає одночасно захоплення та сум.

Захоплення, тому що радісно бачити в центрі нашого міста, котре вважають провінційним та депресивним в столиці, таке свідоцтво сучасного підходу до бізнес—процесів. Сум, тому що страшно навіть уявляти, скільки коштує оренда офісного приміщення тут. І раптово мене запрошують сюди заради якогось інтерв’ю.

Хто я така, щоб те інтерв’ю давати? Та ніхто. Маю багато амбіцій, мало самодисципліни і дивне відчуття, ніби щось всередині моєї голови перешкоджає моєму успіху. Може до психолога піти? Модна зараз тема. Лишень страшно нарватися на непрофесійного мозкоправа.

Я вийняла з сумки блокнот, глянула на запис.

Отож, дійсно сьогодні, на третю дня, двадцять третій поверх, кабінет 712—б.

Якби це було не уві сні, точно розгубилася б від того, наскільки тут сучасний ремонт, як ідеально підібрані матеріали, все виглядає дорого—багато, а я одягнулася занадто просто. Але це був сон, так що ніякого сорому, тим паче відчуття, що я тут не в касу. Просто пішла собі до ліфтів, натисла на кнопки біля обох, і сіла в перший, який приїхав. Раніше мені не доводилося підніматися на таку висоту, максимум на дев’ятий поверх.

Потрібний мені кабінет знайшовся в кінці довгого коридору.

Одразу видно, що це бізнес—центр, підлога вистелена світлим ламінатом, а баланс між світлом від флуоресцентних ламп і світлом від великого панорамного вікна в кінці настільки тонкий, що здавалося, ніби тільки сонце і освітлює стіни. Пахло якимись миючими засобами, та аромат не був неприємним, навпаки. Точно не за двадцятку в «Аврорі» взяли.

Звірилася зі смарт—годинником. В мене свого немає, напевне чоловік захотів, щоб я виглядала більш презентабельною, хоча цей годинник з категорії бюджетних.

Без п’яти хвилин три.

Цікаво, приходити на п’ять хвилин раніше такий же дурний тон, як і на п’ять хвилин пізніше?

Про всяк випадок чесно почекала чотири хвилини, і лише після цього постукалася в двері.

— Увійдіть, — донеслося з кабінету.

Хм, голос здався дуже знайомим.

В кабінеті на мене чекала... я. Набагато старша, ніж зараз, але все одно не виглядала старою, скоріше стильною. Худенька, гарно одягнена, витриманий в нюді денний макіяж, акуратна зачіска. На зап’ясті красується годинник в перлинно-рожевих тонах. Хм, це ж фірмові кольори бренду «Мері Кей». Через роки я досі в компанії? Може ще й Національним Лідером стала? Все ж необхідність заробляти гроші переважила жагу до письменництва?

Цей постійний вибір, який я ніяк не зроблю, виснажує мене. І, якщо чесно, обрати щось одне то розчарування, тому й відтягую.

— Добрий день, Лєна, — старша версія мене привіталася, в блакитних очах грали бісенята.

Хм, стара подруга мала рацію, в мене і правда гарні очі.

— Добрий день. А що тут відбувається?

— Інтерв’ю, як бачиш. Сідай на диванчик, через хвилинку почнемо.

Навіть цієї миті відчуття сюру не з’явилося. Уві сні все сприймалося, як належне. Подумаєш, зустріла себе з майбутнього, в сновидіннях і не таке трапляється. Знизавши плечима, пройшла до світло-кремового шкіряного дивану, сіла так, щоб не виглядати вальяжно, але й не відчувати себе ніяково.

Роздався звук, який означає, що спрацював автоматичний освіжувач. Повітря наповнилося ніжним квітковим ароматом.

Вона пересіла в крісло, розташоване навпроти дивану, ми опинилися одна навпроти одної.

— Спершу хочу привітати. Я знаю, наскільки тебе надихає те, що ти рекордсменка.

— Дякую.

— І тобі дуже подобається проводити ті інтерв’ю в Інстаграмі.

Ми обидві посміхнулися. Тільки в неї всі зуби були на місці, ще й відбілені, а в мене половини їх немає.

За вікном пролетіла зграйка птахів, здається, стрижі. В пам’яті спалахнув спогад, як сім років назад кожного вечора спостерігала за стрижами з вікна в лікарняній палаті, котрі полювали на мошкару.

Через те, що з висоти двадцять третього поверху не видно жодної будівлі збоку, лише небо, складалося повне відчуття ізольованості від звичного світу. Я зникла для нього, а він для мене. Є лише офіс з ультрасучасним оздобленням та сіре небо за вікном. Знову збиралося на дощ, а я не взяла зонт.

— Так, мені подобається.

— Тож не будемо винаходити велосипед, зробимо вигляд, що це чергове інтерв’ю в прямому ефірі, тільки на місці того, кого опитують, ти.

— Очевидно, що й на місці інтерв’юера я, — вона тонко посміхнулася, щось записала в рожевому блокноті.