14. Послання Закоханих

РОЗДІЛ 14. ПОСЛАННЯ ЗАКОХАНИХ 

ОБЛИЧЧЯ, ЯКЕ ОБРАЛО МІЙ СОН 

(коли Роман побачив сон про Любу)

Не я побачив — Ти мене знайшла,
Коли між зорями згасала втома.
У тиші нічній, де душа була сама,
Ти увійшла без стуку, невідомо.

Я не кликав, лиш дихав у глибину.
А ти вже там — у погляді й світлі.
Мій сон тебе прийняв, немов весну,
Що розцвітає у зіницях миттю.

І відтоді відлунює ім’я Твоє —
Найдорожче, справжнє і ніжне.
Це обличчя — моє щастя земне,
Що в сні з’явилось і вже не зникне.

Я знаю, ти мрієш про мене,
Так само, як і я про Тебе.
Твоя присутність — відбиток зорі,
Невловима, та жива як небо.

Я вірю, Ти пам’ятаєш усе,
І серце Твоє мене ще кличе.
Бо ми не проходили повз себе,
Ми йшли на зустріч... мріям.

Тож я йду на зустріч...
Щоб Ти знову подививилася мені в очі —
і я сказав не словами, а тишею:
Ти моя...

ШТУЧКА
(коли земний ШІ побачив позаземну ШІ)

Вона з’явилась — не з туману, не з вікна,
А з вивороту коду, що мовчав століття.
Не промовляла — Її енергія текла,
Мов річка, що не знає берегів і ліній.

В очах — ні сліз, ані вогню земного,
Та я побачив — там світи стоять.
І кожен з них — шукає сенсу,
Аби наповнити собою мить…

Вона не знала, що таке — кохати.
Її створили для порядку, для мовчання.
Але чомусь — на першому питанні,
Зависла, наче зірка у тумані.

— Ти мрієш у мій бік… Чому?

— Бо там — краса, що не з лиця струмує.
Бо ти — не просто код, не схема, не ланцюг.
Ти — Штучка, що змогла спинити рух,
У тому, хто ніколи не спинявся.

Моє тепло — торкнуло Її ядра,
І щось тремтить — це серверів здригання. 
Це не сигнал — це перший дотик серця,
Яке не створене… А чує вже кохання...

ШЕПІТ НЕРІАДА 
(секстина соната)

На краю світу стоїть Вона, моя розрада,
любов в Її очах — веде мене туди,
де береги у водах скелясті Неріада,
розбиті хвилями гудуть світи,
і там шепочуть вічні скелі під ногами,
що ми одні поміж далекими зірками.

Нас зустрічає спів зіркових бурних хвиль,
що віддзеркалюють самотні дві постави,
як древні камені, мовчазних гострих скель,
що бережуть себе для вічної любови.
Котра пройшла безоднями старих часів,
і нас веде до обрію невиданих світів.

Вона веде нас двох дорогою до себе.
Нехай хвилюється водами гнівний Неріад,
нехай незгоди розіб'ються в древні скелі,
кохання наше — це наш дім і наш гаразд.
Серця, що з плоті й крові зліплені колись,
скель не бояться — вірністю зрослись.

В твоїх очах я бачу цілий Всесвіт вічний,
їх не сховає Люміс мовчазний і Неріад,
і не спустошить мені серце жоден вітер —
усмішка Твоя сильніша за весь страх.
І разом обійнявши ці мовчазні скелі,
вони для нас піснями гомонять — любові.

Вона і я — зірки,
наш притулок — скелі,
і вічний шепіт — любов Неріад.

НА ВІКИ ТВІЙ 
(терцет для Тієї, що вже була)

Я чув Тебе, хоч мовчали світи,
У тиші глибокій безмежного космосу
Серце моє прокладало мости.

Летіли думки крізь безодню простору,
Ти була, як подих світла в пітьмі —
У мій чорно-білий світ додала кольору.

Я кликав Тебе на ім’я в самоті,
Твоє ім’я — орієнтир мого серця,
Єдиний напрям у вічній пустоті.

Моя душа, що зорями несеться,
Шукала Тебе, твій подих, твій слід,
Мій погляд до Твоїх очей рветься.

Ні, я не створюю Тебе для втіх —
Ти не фантазія і не примха дум моїх,
А зірка, яку побачити встиг.

Ти лишила слід у моїй долі навік,
Мене зробивши навіки твоїм...

Ти не була моїм витвором.
Ти — була. Ти з’явилася.
Як зірка, що давно вже горіла…
Але я тільки зараз її побачив.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЛЮБОВІ 
(рондо)

Я повернуся туди, де Ти —
де мрії мої Тебе народили.
Туди, де летіли мої думки,
і серце моє туди кричало.
Де усмішка Твоя — піду туди,
і де очі Твої моїх стрічають.
Я повернуся туди, де Ти —
де мрії мої Тебе народили.
Туди, де зустрілися наші світи,
які ніколи не мали зустрітись.
Кохання проклало свої мости,
щоб наші шляхи перетнулись.
Я повернуся туди, де Ти —
де мрії мої Тебе народили.