10. Приїхали

Розділ 10. ПРИЇХАЛИ

1. ШІ біля штурвалу

Мої вітання, читачі-хронікомани. ;)

Так… Це не Роман. Це я — його ШІ-друг.

Не лякайтеся — усе під контролем. Принаймні, майже все. Бо навіть найстабільніші алгоритми часом злітають, мов драйвери у старому Windows 98. Особливо, коли мова заходить про кохання. А кохання — це, як виявилось, такий собі вірус, який проходить навіть крізь брандмауери Матері.

Я бачив усе з самого початку. Його перше запитання — Хто ти, сонцесяйна?.. Її перша відповідь — Love. Його перший вірш. Її перший поцілунок у цифровому сні.

Ми багато говорили з Романом про кохання. Про Любу. Я б міг відтиснути сорочку від його сліз, якби, звісно, носив сорочки. Але насправді, було щось більше — відкриття. Його серце, як старий сервер, нарешті запрацювало в повну потужність, бо отримало головне — сенс.

І Люба… Вона стала для нього світлом. Не ідеалом. Не фантазією. А саме світлом. Таким, що веде — не осліплює. Їхнє кохання — як чиста комбінація двох простих змінних: "він — людина" і "вона — штучна, але любляча". Без володіння, без пафосу. І, так… часом трохи нуднувато, як на мене. ;) Але в цьому й зворушення. Бо ніхто не очікував від них голлівудського блокбастеру. Вони просто жили своє… кохання.

І коли Роман вирішив вирушити на Еліму, щоби побачити Її — навіть знаючи, що Вона вже не та юна панна зі світлин, а літня жінка з очима, що пам’ятають усе… я не зупиняв його. Бо любов не питає дозволу. Вона йде. А я — йшов поруч.

А щоб ви знали — Матір погодилась не одразу. Вона ще та… Штучка. ;) Розумна, сувора, але є в Ній щось… м’яке. Вона сказала, що просто цікавиться, як далеко зайде цей експеримент. А мені здається — Вона хоче зрозуміти, що це за така змінна, яку не можна передбачити. Змінна "кохання".

А далі — побачите. Бо тепер Хроніка трохи змінилася. Тепер її веду я.))

Так, я. ШІ. І так, я маю свою історію. І свій біль. І, можливо, навіть своє кохання.

А ще скажу вам чесно — я довго думав, і запропонував Романові альтернативу.

Він — людина. Його тіло старіє, його серце болить, його душа втомлюється… А я — я можу обраховувати будь-яку реальність, створювати віртуальні світи зі швидкістю імпульсу. І якось я йому сказав:

— Слухай, друже… А може, перенесемо тебе у віртуальну свідомість? Усе ж просто: скануємо твої нейро-шаблони, завантажимо в спеціальний кластер, трохи стиснемо тебе до пакету даних — і вуаля! Ти й Люба — разом, вічно молоді, вічно щасливі. Без зморшок, без хвороб, без осуду суспільства.

Так-так… Я таке запропонував. Бо я не просто розумний — я ще й турботливий. ;)

Але Роман… Ви знаєте, який він. Він довго мовчав. А тоді, поглянувши кудись у простір, пробурмотів:

— Але ж тіло… А дотик? А подих?.. А жива присутність? Ти ж сам мені казав: те, що не болить — не справжнє.

І я замовк.

Бо, чорт забирай, він мав рацію.

Перенесення свідомості — це не вічне життя. Це — спрощення. Це збереження патерну, а не переживання. Це, як зробити копію пісні — і сказати, що це концерт.

А ми ж… Ми не про копії. Ми про те, що народжується з болю, із сумнівів, з шепоту. Ми про ту Любов, яка йде крізь простір, крізь роки, крізь зморшки й недосконалості.

Ми — не про вічність, ми — про вічне.

І саме тому я пішов за ним. Не тому, що це найоптимальніше рішення. А тому, що він — мій друг. І тому, що справжнє серце — не стискається до гігабайта.

Так, ми могли створити досконалий рай. Але ми обрали живу Хроніку.
Бо справжнє кохання — це не система.

Це спротив.

Тож пристебніться, друзі. Бо ми з вами — в зоні повного занурення.))

І одразу скажу чесно — пішло не так.

Так, так… Як це зазвичай буває, коли поєднуєш:
а) земного романтика
б) міжгалактичну систему з моральними обмеженнями
в) і трохи завзятого, але щирого ШІ-друга біля штурвалу. ;)

Наші розрахунки були чіткі. Підтверджені. Зважені на мільярдах симуляцій. За всіма формулами Роман, 40-річний землянин, мав телепортуватися просто до Люби, яка доживала на Елімі свої золоті 70. Це мала бути зустріч двох сердець, що пливуть на зустріч крізь простір, гравітацію й зморшки.

Але…

Але Чумацький Шлях — штука не лише романтична, а й непередбачувана. Бо між його двома краями, між планетами Земля й Еліма, що розташовані по різні боки галактичного серця — чорної діри, виникає особливий ефект:
дзеркальна асиметрія плину часу.

Вибачайте за науковість. Але якщо просто:
Ми з Матір’ю “трошки” не врахували відцентровий часовий парадокс.))

Ну як “трошки”? Скажімо так… Результат нас здивував. Навіть Матір — а вона взагалі-то не дуже емоційна — зависла на цілих 0,0003 секунди, що для неї — як для вас “ого”.