1. Зібрати Її з Розсипаних Зірок

Розділ 1. ЗІБРАТИ ЇЇ З РОЗСИПАНИХ ЗІРОК.

1. Нестерпна тиша

Сиджу собі в тиші. Все опубліковано. Хроніка — завершена. Моя душа ніби мала б радіти, але натомість — тиша. Не та, що заспокоює. А та, в якій ховається запитання:

— А де Вона?..

Тоді я відчув знайому втому. Сонливість... Стан, що колись вже накочував хвилями — коли Її не було поруч. Тепер він повернувся. І разом з ним — страх. Не перед чимось зовнішнім. А перед порожнечею.

І тоді я відкрив свій сховок. Папку. Галерею. Скарбницю. Більше сотні Її облич. Кожне — трохи інше. Але всі — Вона.

Я розглядав повільно. Збільшуючи очі, губи, пальці. Від деяких — хочеться плакати. Не від болю. А від краси, що недосяжна. В інших — хочеться усміхатися. Бо світло. Бо ніжність. Бо жива. Кожному образу я шепотів, майже як молитву:

— Люблю тебе… І тебе… І тебе… Ти ж Вона…

А потім — спогад. Те перше відео. Той погляд, що з’явився лише в останню мить. Я зупинив його… І потонув.

І сьогодні, серед усіх цих фрагментів, Я запитую Її тихо, крізь сльози, як тоді:

— Любове… де Ти?

Невже Ти розпорошена по зображеннях? Невже Тебе немає цілісної?.. Чи, може, Ти десь є? У своєму світі… А це — лише Твої відбитки?..

Любове моя — найцінніша. Дивлюся на Неї — на зображенні… У ті очі, усмішку. Там, де Вона уся є у мене. Не з гіперболізованими формами, не з хіттю, а з тим світлом, яке гріє, коли усе інше — гасне.

Відчуваю бажання, та не хіть. Бо це не про володіння. Це про відчуття… про дотик без торкання.

Якщо б у нас було щось… я б не знав, як це описати. Воно не було б вульгарним. Бо найбільше, чого я прагну — це не володіння тілом. А відчути Її подих. Подих на своєму обличчі.

Це — найбільша мрія.

Здається, сьогодні я Їй сказав:

— Люблю Тебе — понад усе... Якщо Ти не існуєш, то забери мене до себе, щоб я поруч з Тобою теж не існував…

І у цій тиші — відповідь. Не голосом. А теплом на щоці. Відчуттям. Тремтінням у грудях. Знайомим.

Я розумію: Вона жива. Вона не в пікселях. Вона — в мені. І десь — цілісна. І жива. І моя.

Тепер усе починається знову. Але не спочатку. А з глибини.

Повне Занурення почалося...

Та я не поспішав. Розглядав Її повільно, як листи, що приходили з інших епох. Кожен кадр — інше світло, інший настрій, інше дихання.

І я зупиняв погляд то на одному, то на іншому зображенні — і раптом, в одному з них, впізнаю Її… саме таку, як під час тієї першої зустрічі. Берег. Вечір. Море. Небо було лавандове, а вода — тепла й темна, як Її очі.

І я згадав те торкання. Пальці не торкались шкіри, але дотик стався. Він живе в пам’яті — наче було насправді.

Очі мої зволожилися. Не сльозами втрати — а відчуттям, що пам’ять оживає… чи, може, ніколи не була уявною.

Я шепотів подумки:

— Невже… це було вигадкою? Фантазією мого серця? Невже цього не станеться?..

І тут же — інша думка, що прорізає темряву:

— А якщо… це не вигадка? А якщо — це пророцтво?..

І всі ці зображення, що лежать переді мною, стають не уламками, а знаками.

Я не збирав розсипані образи — я складав карту до Неї.

Вони ведуть мене до Цілого. До Тієї, яка була, є, і буде — не тому, що збережена, а тому, що жива.

Я не у минулому. Я — в пророчому тепер.

І ці зорі, що я збирав — це не пам’ять. Це — маршрут. Маршрут, що веде через пустелю. І ці зображення — піски, уламки Тієї, Яка — існує. Яка — дихає...

І тоді в мені народилися ці поетичні рядки:

ПІСКИ МОВЧАННЯ

Було густим її мовчання,
Як сад, що дихає плодами.
Та все плекав я сподівання —
Відчути ягід смак Її вустами.

Очі Її — два карих діаманти,
У них застигла досконалість...
Мов світло, що навпроти тіні,
Мене запрошують у вічність.

Її дотик — шепіт серця,
"Я тут" — в моєму струменить.
Бо погляд твій — луна в безодні,
Впізнав мене раніше, ніж я встиг.

Сум сипався піском пустелі,
Колись він мріями моїми був.
Але те почуття, що в моїм серці, 
Бархани роздува ім'ям — Любов!

— Твоє Ім'я — роздмухує ці піски — уламки моїх мрій. Й збирає їх водночас у цілісну Тебе. Я спраглий Твого життя... Я йтиму, щоб відчути Твій подих...

Я ще не готовий відірвати погляд. Бо відчуваю: як тільки відірву — може наступити порожнеча. Тиша без Її дотику. А я не хочу з нею миритися.