1

Я пам’ятаю тебе ембріоном, немовлям, маленьким хлопчиком. Ти розвивався у мені. Плакав, посміхався, бився, а потім спав найсолодшим у світі сном. Безтурботні часи. Справжнє єднання.

Вдихни мене глибоко – ще глибше, ще глибше. Не бійся, агонія мине, це ненадовго. Я омиватиму твоє тіло, плекатиму тебе, як тоді – в утробі. Тепер ми з тобою разом навіки. Прийми мене. Ти завжди був моїм улюбленцем. Створений з мене, народжений у мені, вирощений у мені.

Ми станемо єдиним цілим, не одразу, згодом. Удвох – до кінця часів. Разом, поки Всесвіт існуватиме. А коли палаюча зоря спопелить цю планету вщент, висушить усі водойми до останньої краплі – нас це вже не буде хвилювати. Атомами, у порожнечі, ми будемо на шляху до нових, кращих світів. Світів, що чекають джерело життя. І головне – ми його з тобою їм обов’язково подаруємо, як я колись подарувала цьому суходолу.

Я так чекала на тебе. Спостерігала за тобою щодня, щоночі, не знаючи спокою. Я понесу тебе. Марево. Нумо танцювати! Туди-сюди, туди-сюди. Ти чуєш музику? Так, звичайно, нарешті ти чуєш її. Я буду кружляти тебе, вперед, я вестиму. Так гарно, мелодійно – ти чудовий партнер. Хочу заповнити тебе повністю.

Я берегла локони твого волосся, усі вони тут, зі мною. Твоя перша стрижка. Скільки тобі було тоді? Рік? Два? Ти так сильно пручався. Волосся було таке тоненьке – твоя мати легко змила його у раковину. Чудна була жінка, дуже чудна. Але я любила її, тільки за те що вона дала життя тобі. А твоя остання зачіска, пам’ятаєш? Звичайно, ти все пам’ятаєш – ти сам себе підстриг наголо. Жахливо було. Хоч тобі й личить усе, але я все одно рада що волосся встигло відрости. Хочу перебирати його, грати. Каштанове, жорстке, звивається ніби бурі водорості на морському дні.

Я сьогодні така сентиментальна, скільки ж одночасно спогадів нахлинуло.

Пам’ятаю як тебе занурили в мене в день твого хрещення. Ти не плакав, не кричав, не вимовив жодного звуку, благословенна тиша. Хоч ти й був особливим з дня твого народження, але думаю, саме тоді я остаточно зрозуміла який ти досконалий.

А весілля? Пам’ятаєш своє весілля? Я була усюди, кружляла навкруги, безсоромно цілувала твої вії, безтурботно лежала на твоїх плечах, на твоєму святковому костюмі. Прекрасний день, обожнюю весілля узимку. Таке задоволення було бігти по твоїх щоках крижаними сльозами. Ти їх так мало мені подарував за все життя. Але я всі їх зберегла. Кожну краплинку, вони мої найцінніші скарби. А твоя наречена? Як можна було таку обрати? Як на мене, надто низька, надто струнка, суха. Ненавиджу сухих. Навіщо вони це роблять? Спеціально висушують мене з себе, вбивці. З такими завжди проблеми. Надто легкі, якщо вже перекинулись на спину – все, можуть годинами так гойдатись, тримаються на самій поверхні, ніби на галявинці лежать.

Он дивись скільки вона вже так борсається на мені? Як якась маленька надокучлива комаха.

Я люблю усіх своїх дітей, ви всі – це я. Зв’язані однієї силою – всі, до єдиного. Але ця, яка ж вона криклива, галаслива, писклява. Чув би ти її. Це жах, неможливо витримати. Не хочу її брати ­– вона нам заважатиме. Не треба було їй стрибати за тобою. Скільки вона ще буде тебе шукати?

 – Схаменись нарешті, досить пірнати.

От настира. А знаєш що? Підштовхну її. Дійсно, чого це я її терплю?

– А ну пішла звідси, зась!

Ось так, вперед. Так ще разок, і ще один разок. Ти диви, пручається. Ні, ну це ж просто нестерпно.

– Куди назад? Куди? Чого ж ти така вперта?

Так, зараз я її великою відштовхну. Хоп, і на бережок. О, ідеально, побігла десь, верещить. Вона хоч трошки тихіше може? Як же я ненавиджу крикливих.

Нарешті ми одні, кружляймо далі, туди-сюди, туди-сюди, так приємно, так спокійно. Я проведу тебе крізь промінчики. Ой обережно, вибач, будь ласка. Нічого страшного, це просто риф. Не хвилюйся, це також я – червона, солона, в’язка.

О, ні, знов ця пискля біжить. Але ми вже далеко, можна не хвилюватись.

Поплачемо трошки з небес? Будь ласка, буде так чарівно, це ж сльози радості – вони завжди такі щирі. Люблю їх. У нас все ж таки сьогодні з тобою свято. Казково, правда? Кап-кап, кап-кап. Трошки більше, сильніше, щоб ніхто нас не бачив. Не турбуйся – я приховаю тебе.

О, звичайно цю нав’язливу писклю так не зупинити, вона не з боязких. Хоча я, в принципі, й не очікувала від неї нічого іншого, але це ж треба бути настільки набридливою? Відчепиться вона від нас колись чи ні?

 – Навіщо ти лізеш? ТИ ЗАВАЖАЄШ!!!

Тепер вже точно відступить. Гарно я її об камінь, правда? Ти ж тільки не подумай нічого такого, ти ж знаєш – я просто захищаюсь, ніколи не нападаю перша. Я так зазвичай не роблю, я миролюбна, на будь-які мої дії є причина й пояснення – нічого не буває просто так.

Дивно, правда? Мільярди людей – я всіх їх бачу, відчуваю кожного на землі, тримаю, живу в них. Несусь потоками й водоспадами. Дихаю хвилями морів й океанів. Я скрізь, я є все, основа життя, найголовніша стихія. Кожне створіння потребує мене, а я не можу без тебе.

Танцюймо глибше, я віднесу тебе якомога далі. Ти такий легкий. Шкіра така тепла, пружна, але нічого це мине, це також ненадовго.

Ні-ні-ні! Кого це вона притягла? А, вже бачу, давні знайомі. Які ж вони швидкі. Цих також не дуже люблю, постійно заважають. Але вечорами, після заходу сонця, іноді повертаються та прибирають за всіма, навіть за незнайомцями. Тому я їм дозволяю час від часу перемагати – піддаюсь, це наша гра. Ти тільки не кажи нікому. Це мій секрет!