Епілог

Прийнявши душ, перевдягнувшись та заглянув великими вікнами гостьової кімнати під хмари над річкою, Дмитро вийшов до столової. Ірина сиділа за столом, пила каву та роздивлялась якийсь папір. Гена не було видно.

- Ген може заснув? – запитав Дмитро

- У нього сталеві нерви і самодисципліна. Як що і заснув – прокинеться через пів години. Тобі каву?

- Буду вдячним.

Ірина варила ароматну каву, виставляла на стіл тарілки, піалки. Все таке гарне, апетитне, затишне. Кожен рух Ірини був легким, витонченим. Гнучка стать, впевнена хода, ніжна, ледве помітна посмішка.

- Ти знаєш, Ірино, я був закоханий в тебе. – почав Дмитро, коли Ірина поставила перед ним чашечку кави і знову сіла за стіл. – От дивлюсь на тебе зараз і розумію, чому не зміг освідчитись. І ще розумію, що в мене дуже гарний смак на жінок.

- Який несподіваній комплімент! – Сміючись відповіла Ірина, Ти не міг мені освідчитись через те, що боявся?

- Так! Напевно боявся твоєї відмови.

- Але ж все відбулось і ти вижив!

- Не зрозумів. Ген навчив тебе говорити загадками?

- Добре! Розкажу про що я. Була така традиція в нашому місті, куди привозили тільки гарних дівчат, визволених з османського рабства, або викуплених з кріпацтва. На Соборній площі вистроювали дівчат та холостих хлопців обличчям до обличчя. Потім, по команді, дівчата втікали. Хлопці наздоганяли ту, яка сподобалась, прийшлась до серця. Хто кого наздоганяв, того с тою і вінчали. Я від тебе не втікала. Той догнати, щоб відвести під венець, ти не міг мене. Не було приводу.

- То ти хочеш сказати, що ти мені відмовила, а я і не помітив?

- Саме! Дуже толерантна традиція, чи не так?

- Еге ж! Тоді Світлані Прохоренко потрібно наречених на біговій доріжці тренувати, а ні легенди розказувати.

Ірина розсміялась. Так щиро, природньо і звучно.

- Так від мене ти теж не втікала. – пролунав голос Гена

- Ще й як втікала! Вперше – в шкільному таборі в квача граючи, в друге – в Одесу втікла навчатись.

- То я наздоганяв і сам про те не знав?

- Виходить так. Як і Дмитро не знав, що боятися нема чого.

Ген, Ірина та Дмитро ще про щось згадували, сміялись, ніби школярі. Крізь сміх Дмитро почув знайому мелодію. Дзвонив його телефон. Вставши із за столу, Дмитро почав нервово шукати звідки доносилась музика. Знайшов в коридорі, в кишені куртки телефон, але за пізно. Виклик закінчився. Дзвонила Наталія. Дмитро намагався передзвонити, та відкрив непрочитане повідомлення: « Я сподіваюсь, що ти справді зайнятий і з тобою все гаразд.» Набравши номер довго слухав гудки. Слухавка не відповідала. Він втрачав наречену.

- Ген, брате! Виручай!

- Що трапилось?

- Мені треба наздогнати мою наречену, розумієш? Я не передзвонив вчора. Прошу, відміни співбесіди. Ти ж знаєш, як з людьми зв’язатись? А тих, з ким я вчора зустрівся ми берем. Офіс теж прекрасний. Нехай присилають договір оренди на підпис. Виручай! Ірино! Дякую! Все було супер!

- Я підвезу тебе до вокзалу – Ген вже вдягав куртку, а Ірина несла з гостьової кімнати речі

- Все буде добре, Ковбой! Ти встигнеш!

- Дякую! Прощавай, Ірко! Дітей поцілуй за мене.

Вибігли у двох Дмитро і Генка, сіли в машину. Швидко виїхали на проспект. Машин було мало, як на замовлення. Забігаючи в будівлю вокзали почули оголошення про посадку у швидкий поїзд до великого міста, де зараз втікала Дмитрова наречена. Ген підскочив до каси:

- Один квіток, будь ласка, на оцей швидкий!

- Добре, спробуйте лише встигнути

- Дмитро! Прямуй до потяга! Я наздожену! Квіток є! Все гаразд!

Дмитро біг по сходах. Десь позаду чув голос Гена:

- Восьмий вагон, п’ятнадцяте місце

Біля восьмого вагона зупинився, переводячи дихання сказав провідниці:

- Моє місце п’ятнадцяте, а квиток біжить слідом.

Провідниця посміхнулась: - То ви маєте бігти слідом за поїздом?

- Ні. Він встигне. Він завжди вчасно. Він – Ген, розумієте?

Провідниця піднялась на сходинку, але не піднімала її. Вагон тихенько почав їхати і в цю саме мить Дмитра підхопили сильні руки і буквально закинули уверх, на сходинку з провідницею, встромивши їй в руку квиток

- Тримайте почесного пасажира! Заздрю тобі, Дмитрику, ти виспишся в дорозі!

Дмитро махав Гену і чомусь плакав. Може то вітер дражнив очі…

- Проходьте вже на своє п’ятнадцяте місце, громадянин почесний пасажир! Тепер я розумію, хто такий Ген. – посміхаючись сказала провідниця.

І знову дивився у вікно купе швидкого поїзду Дмитро на рівнину полів, хатинки, сховища. Карта пам’яті була чистою. Ніяких вірусів, забутих файлів, нерозкритих папок. Тільки горизонт. Тільки небо і земля, заручені обіцянкою про прямоту лінії горизонту, міфом про перспективу вічності.

Їхав Дмитро у протилежному від рідного міста напрямку. Наздоганяв на швидкому поїзді втікачку наречену. Вивозив без декларації свою особисту легенду з Царства Мертвих в простір Життя.