Вечеря на цвинтарі

Ген зупинив машину біля воріт старого кладовища, на території якого стояла церква. Ворота були зачинені. Ген вийшов з авто, озирнувся, потім штовхнув тихенько плечем одну з частин воріт. Та піддалась та трохи від’їхала в середину. Ген увійшов і з середини відкрив обидві половини з проїзду. Бігом повернувся за кермо, заїхав за ворота, вибіг знову, закрив і знову повернувшись до машини заглянув у салон та прошепотів Дмитрові:

-Виходь

-Ми наче злодії. Це і є твоє «особливе місце»? – теж шепотів Дмитро майже у вухо Генові , ідучи близенько та тихенько ступаючи

-Що? Злякався? Які ж ми злодії? Ми з гостинцями. Тобто – гості. Не базікай, а візьми спальник та піци.

Дмитро послухався. Взявши з салону упаковки з піцами та спальний мішок, озирнувся на Гена. Той ніс пакет, повний фруктів в одній руці і пакет з пляшками та якимись коробками в другій.

-Це шо за «весілля» на цвинтарі? Ми будемо не самі? Ти ще когось запросив?

-Та досить вже базікати. Будь мужчиною. Йди за мною. Все побачиш.

Чоловіки один за одним пройшли алеєю, повз церковного тину та воріт, на яких висіла цепура з замком, та попрямували в глиб кладовища. Ноги Дмитра трохи тремтіли. В голові кричав обурений та зляканий Дмитрик: «Куди цей придурок нас веде? Він збожеволів!» На що Дмитро дорослий, але в тій самій голові, відповідав словами Гена: «Будь мужчиною! Хіба тобі не цікаво до чого це приведе?». Кілька разів Дмитро озирався. Навколо було тихо, темно. А одного разу Дмитро побачив янголя. Світло луни з неба падало на мармурову статую дитини з крилами. Дмитрові здалось, ніби янголя повертає голову, спостерігаючи за ними Оленкиними карими очима. « Мабуть це я з глузду з’їжджаю» - подумав Дмитро і почув:

-Так. Ось воно – особливе місце. Стели спальник.

Ген показав на могилу за огорожею. Серед старих, покинутих, вона виглядала доглянутою, чистою. Побілений постамент, на якому висіла чорна табличка. Що на ній написано прочитати було важко в темряві. Огорожа теж була свіже викрашеною. В вазі стояли свіжі квіти.

-Це твій родич тут похований? – запитав Дмитро, розкладаючи спальний мішок повз огорожі

-Наш родич, Дмитре. Ти ж з Миколаєва родом? Напевно знаєш, що Миколаїв – це Царство Мертвих?

-Ти маєш на увазі Аід?

-Я маю на увазі Царство Мертвих. Сховище сакральних знань. А хто там як це називав – не має значення. Зараз воно зветься "М".

-Якесь язичництво. Тут же Храм Православний! Ген!

-Так і є, Православний Храм Всіх Святих. А ця могила – православного священика Софронія Армійського. Я думаю, там, на постаменті було написано «Софроній Адміралтейський». Дух Софронія зцілює та виконує бажання.

-Та що ти? І багато людей він зцілив?

-П’ятдесят два випадки зареєстровані. А хто зна ще скільки не відомих випадків? Ти, головне, Дмитре, не поспішай з бажаннями. Тут вони мають справді силу втілюватись. Думай обережно. Пом’янемо Софронія – Воїна в Рясі і потім я розкажу тобі свою історію. Може вона п’ятдесят третя, а може продовження однієї єдиної. – Ген штопором відкрив пляшку вина, розлив по двох стаканчиках, Світла Пам’ять! – підняв свій до гори, та повільно, смакуючи глотки, випив. – Ти, як що хочеш, пий собі. Я більше не буду. За кермо сідати. Давай піцу, братику! Я зголоднів, а вона охолола. Зараз прожую…

-Я не кваплюсь. Жуй обережно. Твоя історія справді інтригує. Але чому цього Софронія, Світла йому Пам’ять, не канонізують та не приставлять до Ліку Святих?

-Кажу ж тобі: це кладовище при Храмі Всіх Святих у Царстві Мертвих. Тобто всі, розумієш? Всі – вже Святі перед Храмом І перед Царством Мертвих. Куди ще приставляти? Точніше запитати: Хто може підтвердити чи спростувати Святість? Адже всі – Святі! Кожна людина несе в собі Святість, розумієш?

-Не зовсім. Але я слухаю тебе уважно.

-Вперше я прийшов сюди, коли хворіла мама. Це ще за шкільних років було. Маму забрали до лікарні. Після школи я відвідував її щодня. Сидів біля ліжка та й вчив уроки. Мама казала, що їй легше, коли я саме вчусь. Сильно переживала за моє майбутнє. Одного разу, мама спала а я щось читав, до сусідки по палаті прийшла літня жінка. Теж відвідувала хвору. Я навіть не бачив її, бо сидів спиною, але добре чув все, про що вона говорила. Вона розповіла про цю могилу, могилу Софронія, на старому кладовищі. Розказала про те, як люди моляться їй, тобто Духу Софронія, і прохання здійснюються. Розказала жінка про те, як сталося перше відоме зцілення: чоловік на костилях йшов по кладовищу. На зустріч пересувалась група людей, ховали когось. Доріжки між могилами вузькі, тому чоловіче присів на могилу, поступаючись. На цю саму могилу присів. Церемонія з померлим пройшла повз, а чоловік відчув, що костилі йому більше не потрібні. Встав тай пішов своїми ногами. Розказувала бабця і про те, як жінки молились Софронію за своїх чоловіків, синів, що воювали. І в часи другої світової, і в Афганістані… Всі повернулись живими. І про те розказала, що одинокі пару знаходили, помолившись могилі Софронія, роботу…Багато чого. А головне – детально розповіла як знайти це місце. Тоді ще не водили екскурсії по Мармуровому Нікрополю. Могила ця була без таблички, але доглянутою. Ім’я Софронія було зафарбоване багатослойним вапном. Щоб не забути щось, не пропустити, я замалював у зошиті карту.

Більше ні про що я не міг думати. Тільки про цілющу могилу. На ніч я ходив до дому. І того самого дня я вирішив спочатку зайти на цвинтар. Була осінь. Темно ставало рано. В мене був маленький ліхтарик. Словом, я знайшов могилу швидко. Стояв перед нею розгублений в темряві. Молитись я не вмів. Бажання в мене було тільки одне – щоб мама одужала. То я й сказав про це голосно. Листя попадало он з того дерева, ніби підтверджуючи, що все почуто. А може мені здалося так. Не знаю. Я втік того разу швиденько. Наступного дня, коли я прийшов в лікарню, мама зустріла мене сидячи на ліжку. Їй покращало. Через тиждень її виписали додому. Лише через три роки мама померла. Ті три роки вона майже не страждала від хвороби. Працювала. А я заглянув до Софронія. Спочатку вирішив попросити щось для себе. Прийшов сюди, сів на сумку, щоб не на холодну землю, і голосно попросив на все життя не зламати ніг чи рук. Ну, щоб усе своє життя бути цілим, ходити своїми ногами, робити все своїми руками. Ні яких других побажань в мене не було. Я ріс з мамою. Вона мені розказувала чого треба, а чого не треба. Що їсти і куди ходити. Навіть, чого хотіти. Це не погано, не подумай, Дмитре, що я жаліюсь. Просто якихось яскравих мрій у мене в юності не було. Я був впевнений, що великі справи не для мене. – Ген вкусив шматок піци. Повільно пережовував холодне тісто. Голосно проковтнувши продовжував – Після того візиту на кладовище почався жах. Мені повсюди зустрічались каліки. На костилях, в гіпсі, на інвалідних візках. Кожного дня приходили новини про те, що хтось із знайомих щось зламав, якусь кінцівку. На при кінці тижня на моїх очах з балкона сусідів випало кошеня. Так не вдало випало, вдарилось об залізний кронштейн та зламало собі лапку. Я побіг до сусідів, потім вниз до кошеняти. Досі пам’ятаю як плакала дівчинка, обіймаючи бідну тварину. Я перестав спати вночі. Все думав про те, що я натворив. Нарешті свідомість моя, або інстинкт самозахисту, не знаю, привели мене до висновку, що це не я натворив, а Дух Софронія. І я повернувся сюди. Отак, як зараз, сидячи на землі, я висказав в голос усі мої думки та кошмари, які переслідували мене разом з каліками та скаліченнями. Було зимно, темно і, мабуть, далеко чути – Ген посміхнувся, трохи помовчав. – Звідкись поруч з’явилась людина. Я почув кроки. Злякався так, що ніби примерз у той позі до землі – з розкритим ротом, та вилупленими очима. Підійшов чоловік. Сивий, з борідкою, довгим волоссям. Вдягнений просто – штани та тепла куртка. Сучасно, можна сказати, вдягнений. В одній руці держав шапку. Другою опирався на високий посох. Зупинився десь за пару кроків від мене та тихенько запитав: - Чого це ти так кричиш, хлопче?