Місто, якого немає

 Поїзд почав потроху гальмувати. Дмитро стояв у проході біля купе і вдивлявся в картинки за вікном. Рівнину поля змінювали хатинки, потім стали з’являтися величезні сховища, потім – багатоповерхівки. Не зважаючи на ранній час, сонце стояло вже високо. Яскраво голубе небо підкреслювало орнамент міста, до якого повільно наближався потяг і якого Дмитро не знав. Не впізнавав. Вглядаючись все пильніше в пейзаж за вікном, він не бачив сірого, буденного. В його планах була перспектива, тому Дмитро, с посмішкою на вустах, відмітив подумки, що того "М", з якого він виїхав п’ятнадцять років по тому, вже нема. А чи був він?

 Дмитро вперше дивився на рідне місто своїми очима з боку. Потяг зупинився. Прямо навпроти вікна стояв чоловік, пильно вдивляючись у вікна вагону. Ген. Змінився. Дуже доглянутий, статний, але зовсім сивий Ген. Дмитро крокував поміж пасажирами до виходу. Зіскочив з вагонних сходинок, окликнув товариша. Генка радісно розкрив обійми на зустріч Дмитрові: «Здорово, блудний брате!» Чоловіки міцно стиснули одне одного обіймами, та ще довго тискали руки. «Та що це ми, наче баби, на пероні сентименти розводимо! Ходімо до авто. Сніданок жінка вже приготувала. Жінку мою ти добре знаєш, - вже на ходу розказував Генка, - познайомишся з моїми близнюками…»

Дмитро крокував по сходах за Геном. В нього був лише тиждень на вирішення організаційних питань роботи філії. Сімейні сніданки зі знайомою жінкою та не знайомими близнюками не входили до планів відрядження. Але заперечувати, чомусь, не хотілось. Тай вставити слово по між балачок Гена ніякої змоги не було.

На парковці вокзалу Ген зупинився біля дуже дорогого авто, нашарив у кишені ключи, відімкнув натиском пульту, та кивком голови, в продовж якоїсь фрази, запросив Дмитра сідати. Закинувши речі на заднє сидіння, Дмитро сів поруч водія, який вже розмовляв по телефону

-Та я вже скоро сорок років, як Василіч, тай шо? До обіду якось виправите. Виправляйте, кажу, самі! Добре, що знайшли халепу зараз, а не тоді, коли судно до середини моря дотягнуло. Все! Я у дванадцятій вийду на зв’язок. Вірю в вас. Добре. Добре, кажу! Прощавай! До роботи і до зустрічі. – Вже на ходу вимикнувши трубку, Генка знову звернувся до Дмитра – Ми яхти робимо. Під замовлення. Зараз от «океанік». Від проекту до підйому парусу.

-Так ти за фахом працюєш! Ти ж кораблебудівний закінчував?

-Так. Я – один з небагатьох корабелів, який має діло с кораблями, гірко посміхнувшись відповів Генка, - Так сталося, що я нічим другим займатися не зміг. Доля підібрала для мене і справу, і жінку, і клієнтів заможних. Щасливий я, Дмитрику! Іноді від вдячності на коліна падаю. Та сам побачиш.

-Доля підібрала? Хіба не ти вирішував? Може твоя доля і для моєї справи підбере офіс та персонал?

- Не переймайся, твої справи без уваги не залишаться. Все владнаємо. Ти ж скільки років у місті не був? Все змінилося, крім одного – все вирішують люди. І треба знати до яких людей звертатись, щоб не гаючи часу отримати найкращий результат. А доля підштовхне!

Дмитро слухав Генку та роздивлявся у вікно вулиці рідного міста. Вони справді дуже змінились! Здавалось, ніби ширші стали! Багато з’явилося будинків із стекла та бетону.

- Я там жив? – запитав Дмитро Гена, рукою показуючи на дев’ятиповерхівку ліворуч

- Ти диви впізнав! А за тим самим будинком – наша школа. Не хочеш зайти?

- Другим разом.

- Отож і я так само кажу вже років з десять! – голосно засміявся Генка.

- Змінився "М". Справді змінився. Гірко, що більше не місто «корабелів, без яких не було б ніколи Колумбів». Чи як там ми співали? Пам’ятаєш? Місто лишилось без обличчя. Заводи стоять?

- На жаль. Але…Хіба заводи створюють обличчя міста? Обличчя міста, його серце, його історію створюють люди. – Дуже серйозно сказав Ген. Тихо сказав. Але якось проникливо. По дорослому, Ми с тобою, Дмитре, історії свого міста не знали. Батьки наші не знали. Справжньої історії. Мене доля тут затримала. Багато задач задала. І коли я задачки розв’язувати навчився – багато історій розповила. Я с тобою поділюсь, не переживай! От і приїхали.

Машина зупинилась на подвір’ї котеджу. Ладний дитячій майданчик, ландшафт – все, як то кажуть, по вищому класу. Дмитро взяв свої речи і очікував, поки Ген доставав якісь папери, щось складав, потім вийшов з авто і попрямував до дверей котеджу.

У просторому холі стояли квіти.

- Наш поверх другий. Невеличке кардіонавантаження – сказав Ген другу і великими кроками почав долати сходи. Дмитро наздогнав товариша вже біля дверей. Ген натиснув на кнопку дзвоника.

- Треба, щоб офіційна частина зустрічі відбулась. – посміхнувся він

Двері відчинила жінка. Вона була вдягнена в білу светру, яка підкреслила смугляву шкіру та величезні карі очі. Посміхаючись, вона зробила крок вбік, запрошуючи гостей увійти. Як би Ген не підштовхнув Дмитра, той і досі, мабуть, стояв би на порозі, не вірячи власним очам. Він впізнав Ірину. Дівчину, в яку був закоханий все своє свідоме життя. Вона стала ще краще. І вона стала жінкою Гена.

- То заходь вже! – Ген підштовхнув товариша та сам зайшов слідом.

- З приїздом! – Ірина протягнула руку Дмитру.

Скільки разів він збирався зробити це ще в школі – протягнути руку Ірину і сказати: «Привіт!»? І жодного разу не зробив. Тільки чіпляв портфелем та кілкими слівцями. А от тепер не мав сили відповісти. Ген прийшов на допомогу:

- Та в нього руки зайняті! Хіба не бачиш, люба! А ну дай, Дмитрику, свої речі! Роздягайся. Привітання переноситься до столу з сніданком.

Із кімнати вибігли дві дитини – хлопчик та дівчинка, років по п’ять - шість, зовсім однакові! Чорняві, з жвавим поглядом карих оченят. Дуже схожі на Ірину і неймовірно схожі поміж собою. Як би не одяг – не відрізниш.