Пролог

Дмитро їхав до рідного міста по справах. Вже п’ятнадцять років минуло з того часу, як він поїхав з міста "М". За цей час майже всі родичі теж переїхали. Хто за кордон, хто до великих міст, як і він, Дмитро. Сидячи у купе швидкого поїзду, молодий чоловік дивився у вікно та й згадував, як їхав у протилежному напрямку. Тоді він був повен надій, зухвалих планів. Увесь його скарб складався з двох папірців: шкільного атестату в 11,5 балів, та запрошення до столичного державного університету. Дорога протягом в півтора десятки років.

 Дмитро ніколи не сумував за містом, в якому народився, ходив у садочок, до школи. Зараз він навіть не міг згадати хоч би одну з подій дитинства чи юнацтва , яка була б видатною, впливовою. У "М" кожен, з ким зводила Дмитра доля, мріяв про від’їзд і лаяв місто за сірість, буденність, безперспективність. Таким Дмитро і пам’ятав місто, точніше – за цих причин Дмитро майже не згадував про рідне місто, аж поки не встало питання відкриття філії компанії на півдні країни. Саме за тим і їхав Дмитро, менеджер-партнер крупної фірми, на південь України, у місто колишньої слави корабелів, загубленої, як і увесь український флот. Повертався Дмитро у місто, колись назване на честь Миколи Чудотворця – Покровителя мореплавців. Місто, загублене на карті та в пам’яті. Місто, де жив колись інший, не відомий собі самому, Дмитро.

За умовами відрядження на Дмитра вже чекав номер у готелі, орендоване службове авто. Але завдяки соцмережам, він знайшов свого шкільного товариша Генку Василенка, якого у школі всі звали просто «Ген», і той визвався зустріти друга, влаштувати прийом «Почесному Блудному Синові».

 До цього часу вони не підтримували зв’язок між собою. Загубились. Дмитро – у столиці серед кар’єри та пошуків особистого щастя. Ген, як з’ясувалось, - серед хвороби та втрати мами у сірому, буденному та безперспективному місті корабелів без кораблів. Отримавши повідомлення від Дмитра, Ген був шалено радий. Як мала дитина, він засипав друга питаннями та планами на час відрядження, на весь тиждень прибування в місті, де народився, ходив до садочка та школи Дмитро. Ген дзвонив, писав і кожного разу називав Дмитра братом.

 Зараз, сидячи у купе швидкого поїзду, що прямував на південь, Дмитро відчував, що їде до родича. Ні одної думки не було в голові про філію та стратегії розширення бізнесу. Тільки про малу батьківщину, названого брата і про свою наречену, що залишилась у столиці. Справи йшли до весілля. Але спокою та впевненості що до коханої все не приходило. Не було тієї щирості, яка природно, спонтанно відчувалася до шкільного друга, рідного міста. Дмитро змусив себе згадати, що він їде по справах. Безглуздо порівнювати відносини з дівчиною та відносини з дитинством. Не годі. Йому потрібно організовувати роботу філії у сірому, буденному місті, в якому він не був уже п’ятнадцять років і навіть не сумував.