Я вже втретє підійшла до плити, щоб підігріти борщ, але цього разу лише торкнулася ручки й передумала. На годиннику була майже десята, а Віктора досі не було вдома. Хоча дивуватися тут нічому. Останнім часом він рідко повертався раніше дев'ятої, навіть попри те, що роботи в нього більше не було. Я вже й не питала, де він пропадає. Навіщо, коли відповідь і так завжди була однакова?
Накрила каструлю кришкою й сіла за стіл. Ноги після зміни нестерпно гули. Сьогодні в магазині був просто божевільний день. Спочатку зламався термінал, потім запізнився постачальник, а перед закриттям покупчиня влаштувала скандал через неправильний цінник. Додому я дісталася після сьомої, дорогою забігла по хліб і взялася за вечерю. Можна було розігріти вчорашнє, але чоловік не любив їсти те саме два дні поспіль.
Я відкрила повідомлення від Віри. Донька надіслала фотографії своєї кімнати в гуртожитку. На одній красувалася нова лампа, на іншій поличка з книжками, а на третій вона сама усміхалася перед дзеркалом.
«Ну як тобі, мам? Я ж казала, що зроблю тут красу!»
Я усміхнулася й похвалила її покупки. Віра тільки цього року вступила до університету, але вже почувалася там господинею. Щодня телефонувала, розповідала про викладачів, друзів і сусідку, яка розкидала речі де заманеться. Я тішилася, що донька так швидко звикла до нового життя, хоча квартира без неї стала зовсім порожньою. Раніше ми хоча б могли разом попити чаю чи посміятися з якоїсь дурниці. Не встигла відкласти телефон, як у коридорі загриміли двері.
— Марино! Ти там оглухла?!
Я поспішила відчинити. Віктор стояв на сходовому майданчику, спершися плечем об стіну. Від нього відчувався сильний запах горілки.
— Чого не відкриваєш?
— Не почула одразу. На кухні була.
— Ага. Чоловік під дверима стоїть, а їй хоч би що.
Я пропустила його всередину, забрала простягнуту куртку й повісила в шафу.
— Їсти є що? — гукнув він із кухні.
— Борщ зварила, котлети посмажила.
— То давай уже.
Поки я наливала борщ, Віктор дістав із холодильника пляшку й налив собі. Я бачила це, але нічого не сказала. Колись просила його не пити хоча б удома, виливала горілку в раковину. Скільки ж сварок через це було... Тепер просто поставила перед ним тарілку. Віктор відламав хліба й узявся їсти. Я саме поставила чайник, коли він раптом запитав:
— Ти це сама пробувала?
— Що?
— Борщ, Марино. Я про борщ питаю.
— Пробувала, а що?
— Та він солоний, як ропа! Ти що, цілу пачку солі висипала?
— Не знаю, Вітю. Мені наче нормальний був.
— Ну звісно! Тобі все нормальне! — Він кинув ложку. — Я цілий день голодний, приходжу додому, а тут навіть поїсти нічого!
— Можу котлети підігріти. Там ще пюре є.
— Та нащо мені твої котлети?! Я борщу хотів!
Я розгублено подивилася на каструлю. Вранці він сам просив приготувати борщ. Я навіть спеціально купила м'ясо, хоча до зарплати залишалося чотири дні.
— Може, я тобі трохи води додам?
— Ти з мене дурня робиш?
— Вітю, я просто хотіла...
— Та начхати тобі, чого я хочу! — Він штовхнув тарілку від себе.
Та зісковзнула зі столу й розбилася об плитку. Борщ розлетівся навсібіч, кілька гарячих крапель потрапили мені на ногу. Я відсмикнула її й машинально схопила рушник.
— От бачиш, до чого довела! Навіть повечеряти спокійно не можна!
Я дивилася на червоні плями на підлозі. Шкода було борщу. М'ясо варила майже дві години, капусту дрібненько шинкувала, бо Віктор не любив великих шматків, а тепер усе доведеться витерти й викинути.
— Чого стоїш? Прибери!
Я опустилася навколішки й почала збирати уламки. Віктор тим часом відкрив контейнер із котлетами й дістав одну просто руками.
— І хліб черствий, — пробурмотів він. — Господиня з тебе ніяка.
Хотілося сказати, що хліб я купила сьогодні. Що борщ не був пересоленим. Що я теж цілий день працювала й нічого не їла після обіду, але я знала, чим закінчиться така розмова. На столі задзвонив телефон.
— Хто там?
— Віра.
— Ну то бери.
Я простягнула руку до телефона, але Віктор знову заговорив:
— Зараз почне розповідати, який у неї батько поганий. Минулого разу я їй слова не встиг сказати, а вона слухавку кинула. Ти її зовсім розпустила.
Я скинула виклик.
— Потім передзвоню.
— От і правильно.
Віра ще двічі написала, але я не стала дивитися. Доньці й так вистачило всього за ці роки.
Коли закінчила мити підлогу, Віктор уже сидів перед телевізором. Я витерла шафки, сполоснула ганчірку й помила посуд. Поперек болів так, що я ледве розігнулася. Близько півночі чоловік нарешті пішов спати. Я ще раз оглянула кухню й помітила біля столу уламок чашки. Білий, із синенькою квіточкою.
Одразу впізнала. Це була моя улюблена чашка, подарунок Віри на День матері. Їй тоді було дванадцять, і вона кілька тижнів потайки збирала гроші, щоб купити мені щось особливе. А коли вручала подарунок, так хвилювалася, наче дарувала не звичайну чашку, а щонайменше автомобіль.
«Мамочко, тільки ти її бережи, добре? Вона ж найкрасивіша була в магазині!»
Я тоді пообіцяла, що берегтиму. Сім років берегла. Не давала Вікторові брати її, завжди мила сама й ніколи не залишала в раковині з іншим посудом, а сьогодні не вберегла.
Я сіла на підлогу, притулившись спиною до шафки. Сльози самі котилися по щоках. Було соромно плакати через чашку. Зрештою, це лише річ. Можна купити іншу, навіть красивішу, але ж іншої такої вже не буде. Телефон завібрував.
«Мам, ти спиш? У вас усе добре?»
Віра завжди питала саме так. Не «як справи», а «у вас усе добре?». Навіть тепер, коли жила за кілька годин від нас. Я витерла обличчя рукавом.
«Усе добре, доню. Просто втомилася на роботі. Завтра зателефоную. Люблю тебе ❤️»
Віра відповіла майже одразу.
#404 в Жіночий роман
#1456 в Любовні романи
#629 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026