Я живу

Вона зайшла до аудиторії за кілька хвилин до дзвінка. У кабінеті панував звичайний шум, але коли Емма пройшла до свого місця, деякі студенти мимоволі обернулися. Вона виглядала свіжою, сяючою та неймовірно красивою.

Марк сидів на своєму звичному місці в передньому ряду. Побачивши її, він буквально завмер. Його погляд простежив за нею через усю аудиторію. У його голові все ще крутилися спогади про те, як вона відмовилася від його співчуття минулого разу, але її новий, впевнений вигляд і якась недосяжна аура змусили його серце тьохнути по-справжньому. Вперше за весь час він відчув не просто жаль чи провину — він відчув сильну, гостру симпатію.

Коли лекція закінчилася, і студенти почали повільно збирати речі, Марк підхопив свій рюкзак і, випередивши друзів, швидким кроком підійшов до її парти.

— Привіт, Еммо, — мовив він із легкою, напіввпевненою посмішкою, якою зазвичай чарував інших дівчат. — Вау... Тобі дуже личить ця сукня. Виглядаєш просто неймовірно.

Він трохи нахилився до неї, спираючись рукою об край її парти, і невимушено мовив: — Слухай, я тут подумав... Ми стільки вчимося разом і майже не спілкувалися нормально. Як щодо того, щоб після пар піти в той новий ресторанчик неподалік? Вип'ємо кави, обговоримо конспекти... і взагалі, я б дуже хотів дізнатися тебе краще.

Це був класичний, легкий підкат. Той самий, про який Емма ще місяць тому мріяла кожної безсонної ночі. Колись вона б віддала все на світі за ці слова, за цей його погляд і запрошення.

Але зараз Емма повільно застебнула свою сумочку й звівши очі, подивилася йому прямо в обличчя. У її погляді не було ні образи, ни злості, ні колишнього захоплення. Лише спокійна, прозора й непохитна байдужість.

Вона злегка й ввічливо посміхнулася — так, як посміхаються абсолютно чужим людям.

— Дякую за запрошення, Марку, але ні, — спокійно й твердо відповіла вона.

Марк на мить розгубився. Його посмішка трохи згасла, він очевидно не очікував відмови. — Зайнята сьогодні? Та без проблем, можемо в суботу або...

— Марку, — м'яко, але з такою силою в голосі, що він миттєво замовк, перебила його Емма. — Ні — це значить ні. Не сьогодні, не в суботу й не через місяць. У мене немає бажання йти з тобою на побачення чи обговорювати конспекти.

Він проковтнув слину, а його щоки спалахнули легким рум'янцем від несподіваного приниження перед кількома одногрупниками, які стояли поруч. — Еммо, я просто хотів бути ввічливим... і, можливо, виправити те, що було...

— Тобі немає за що вибачатися, — перебила вона знову, підводячись зі стільця. — Ти нічого мені не винен, як і я тобі. Залишимо все як є: ми просто одногрупники.

Емма перекинула ремінець сумки через плече, закинула пасхо волосся за спину й покрокувала до виходу з аудиторії. Вона не обернулася. Не стала виправдовуватися, не дала йому жодного шансу на маніпуляції чи повторні спроби.

Марк залишився стояти біля її порожньої парти, проводжаючи її поглядом. Вперше у своєму житті він відчув, як це — бути абсолютно байдужим для дівчини, яка колись віддала б усе за один його погляд. Але було надто пізно. Емма більше не дозволяла нікому грати зі своїми почуттями — вона цінувала себе занадто високо, щоб ставати чиїмось запізнілим вибором.

Минув місяць. Життя Емми більше не нагадувало безкінечний біг по колу на виживання. Це була повністю нова глава, яку вона писала власними руками, крок за кроком вибудовуючи свій внутрішній світ.

Після звільнення з пекельної нічної зміни вона знайшла підробіток у затишній університетській бібліотеці. Всього чотири години на день, тричі на тиждень. Тут панував запах старих книжок і тиша, яка діла на її нервову систему краще за будь-які заспокійливі. Вона розставляла фоліанти по полицях, допомагала молодшим курсантам шукати потрібні методички й мала час спокійно посидати з власною чашкою чаю, не чекаючи, що хтось вилиє на неї свій негатив.

Змінилося й її ставлення до навчання. Емма більше не зазубрювала анатомію до напівнепритомного стану, намагаючись довести всьому світу, що вона "найкраща". Вона почала вчитися з цікавістю, з щирим захопленням людським тілом. І, що найцікавіше, професори це помітили. На практичних заняттях у клініці її рухи стали спокійними й упевненими. Вона більше не тремтіла від страху зробити помилку — вона була присутня тут і зараз.

Саме на одній із таких практик у хірургічному відділенні вона познайомилася з Кларою — дівчиною з паралельного потоку, яка раніше здавалася їй надто гучною та специфічною. Клара була прямолінійною, яскравою, обожнювала малювати й абсолютно не парилася через чужу думку.

— Тобі треба терміново вийти в світ і випити найсмачніший грейпфрутовий фреш у цьому місті, — заявила Клара після складної чотирьохгодинної практичної, просто схопивши Емму за рукав. — І це не обговорюється. Ти надто довго просиділа у своєму панцирі.

Це стала перша за кілька років справжня, жива жіноча дружба. Вони ходили на вечірній прохід біля океану, сміялися над дивними звичками викладачів, ділилися дівочими таємницями. Клара навчила Емму не соромитися своїх бажань і не відчувати провини за те, що вона просто відпочиває.

Тим часом в університетських коридорах спокій Емми діяв на Марка, як магніт.

Він не звик до відмов. Його чоловіче его, яке раніше живилося непомітною закоханістю Емми, тепер болісно нило від її абсолютної байдужості. Він намагався «випадково» перетинатися з нею біля бібліотеки, сідав за сусідні столики в їдальні, навіть кілька разів пропонував підвезти її додому після пар на своєму авто.

Одного дня, коли Емма виходила з бібліотеки з оберемком книжок, Марк перепинив її в напівпорожньому коридорі.

— Еммо, та почекай ти, — мовив він із відтінком роздратування й водночас нетипового для нього благання в голові. — Що взагалі відбувається? Ти змінилася. Ти поводишся так, ніби я для тебе взагалі ніхто. Я ж бачив, як ти раніше на мене дивилася! Що я зробив не так?