Аудиторія

Глухий стукіт падіння тіла об підлогу луном відбився від стін аудиторії.

Монотонне бурмотіння професора урвалося на півслові. На кілька секунд у кабінеті запанувала мертва тиша, а вже за мить амфітеатр вибухнув галасом. Оскільки це була лекція для майбутніх хірургів, ніхто не панікував і не кликав швидку — тут усі прекрасно розуміли, що робити.

Студенти з перших рядів миттєво підхопилися. Хтось перевіряв дихання, хтось професійним рухом намацував сонну артерію, оцінюючи пульс, а професор вже розстібав їй комір худі, щоб забезпечити приплив кислороду, і звільняв дихальні шляхи.

— Пульс слабкий, ниткоподібний, — швидко відрапортував один із майбутніх медиків. — Гіпотонія, виснаження.

— Підніміть їй ноги вище рівня голови, — чітко скомандував професор. — Перенесіть її на диван у кафедральну кімнату. Ніякої швидкої, ми самі в стані надати першу допомогу своєму студентові.

Марк рвучко повернувся на шум. Його серце пропустило удар, коли він побачив неприродно вигнуту постать на підлозі, розсипані конспекти й бездиханне, бліде, мов мармур, обличчя Емми. Це була вона. Дівчина, на яку він звернув увагу лише кілька хвилин тому.

Він зробив рух, аби підвестися й допомогти нести її, але його друг поруч схопив його за рукав: — Марку, сиди. Хлопці з третього курсу вже її підняли, вони самі впораються. Не заважай.

Марк завмер. Він дивився, як одногрупники обережно несуть її безживне тіло до виходу з аудиторії. Всередині хлопця щось боляче кололо — це було важке відчуття провини. Вона ж виглядала так, ніби помирала, ще коли зайшла... Чому я не підійшов? Чому просто пройшов повз?

Але він так і залишився стояти на місці, скутий власним розгубленням і страхом втрутитися.

Емма прийшла до тями від різкого, пекучого запаху нашатирю.

Вона судомно вдихнула повітря й розплющила очі. Вона лежала на м'якому дивані в кабінеті професора. Поруч сидів сам викладач і вимірював їй тиск тонометром. Як досвідчений хірург, він одразу зрозумів ситуацію без зайвих аналізів.

— Тиск сімдесят на сорок, Еммо, — суворо, але з батьківською тривогою мовив він, знімаючи манжету. — Твоє тіло просто відключилося. Ти майбутній лікар і прекрасно знаєш, що буває за такого режиму. Недостатність сну, хронічний стрес, відсутність харчування. Ти розрушаєш свій організм.

Емма мовчала, витріщаючись у стелю. Сльози знову запекли в очах. Навіть непритомність не принесла спокою — біль у грудях повернувся одразу, як тільки свідомість виринула з темряви.

— Я випишу тобі направлення на крапельницю глюкози в нашому університетському маніпуляційному кабінеті, — продовжував професор. — І ти йдеш додому. На сьогоднішніх практичних заняттях я тебе бачити не хочу. Це наказовий порядок.

«Додому...» — це слово пролунало як вирок. Повернутися в порожню, холодну кімнату, де її чекали лише спогади про нічну катастрофу й власну безпомічність.

За годину, коли їй трохи повернули сили й поставили вітамінний розчин, Емма повільно вийшла з кафедри. Навчальний день для решти студентів усе ще тривав, коридори були порожніми.

Вона йшла до виходу, спираючись на стіну, коли з-за рогу раптово вийшов Марк — мабуть, викладач відправив його за якимось журналом.

Побачивши Емму, він резко зупинився. На мить їхні очі зустрілися. В його погляді більше не було тієї звичної байдужості — там читалася тривога, сором і якесь німе запитання. Він відкрив рот, зробив крок до неї, здавалося, готовий нарешті заговорити, спитати, як вона почувається...

Але Емма просто відвела очі.

Усередині неї більше не було того палкого, закоханого тріпотіння. Нічого не залишилося. Вона надто довго чекала на його увагу, надто довго згорала від почуттів у повній самотності. Зараз, коли вона побувала на самому дні, його запізніле співчуття здавалося лише гірким глузуванням.

Емма пройшла повз нього, навіть не сповільнивши крок. Вона вийшла з дверей університету на прохолодне повітря Каліфорнії, залишаючи Марка позаду — у минулому, яке більше не мало для неї жодного значення.