Ранок

Ключ у замку повернувся з глухим, металевим тріском. Емма закрила двері й опинилася в повній, глухій темряві своєї маленької орендованої кімнати.

Тут, у тиші, її більше ніхто не бачив. Не було клієнтів, які чекають на посмішку, не було викладачів, які вимагають знань, не було Марка, який проходив повз, наче вона — порожнє місце. Маска остаточно впала, і разом із нею розпалося на шматки все її тіло й розум.

Вона навіть не роззулася. Просто сповзла по холодній стіні на підлогу, обійняла свої тремтячі коліна й закрила обличчя руками.

І тоді її прорвало.

Це не були просто сльози — це був німий, роздираючий крик із самого дна її знівеченої душі. Емма уткнулася носом у коліна, намагаючись глушити судомні, задушливі ридання, але зупинитися вже не могла. Сльози лилися рікою, пекучі, гіркі, вмиваючи її зблідле обличчя, залишаючи мокрі плями на джинсах. Вона виплакала стільки, скільки, здавалося, не здатна вмістити жодна людина. Здавалося, разом із цими сльозами з неї витікало саме життя.

Усередині все просто розривалося від нестерпного, дикого болю. Вона згадала все. Кожну дрібницю, яка день за днем вбивала її.

Вона згадала, як щодня виснажує себе до напівнепритомного стану, аби здобути цю кляту медичну освіту, але замість поваги чує від розлюченого незнайомця: «Ти нездара! Йди вулиці підмітай!».

Вона згадала свої порожні кишені, постійний страх не наскребти грошей на оренду й їжу, через що мусить віддавати свої ночі кавомашині, доки її однолітки закохуються, гуляють під каліфорнійським сонцем і просто живуть.

І, найгірше, вона згадала його. Марка. Його байдужий, ввічливий погляд. Те, як вона згорає від любові до нього щосекунди, як шукає його силует у юрпі, а для нього вона — лише тінь. Безлика дівчина, чиє ім'я він, можливо, навіть не запам'ятав.

«За що?! — її внутрішній голос кричав так голосно, що здавалося, стіни кімнати ось-ось розсунуться. — Мені боляче! Боже, як мені боляче!»

Вона більше не могла. Просто не могла це витримувати. Ні фізично — бо ноги нили від втоми, а голова розривалася від тупого пульсу. Ні психологічно — бо розум відмовлявся сприймати цей світ. Ні морально — бо всередині не залишилося жодної надії. Жодного світлого промінчика. Вона відчувала себе абсолютно, нестерпно самотньою в цьому величезному, холодному світі.

Емма лежала на холодній підлозі, згорнувшись калачиком, як маленька беззахисна дитина. Її тіло все ще здригалося від судомних вдихів, а сльози продовжували котитися по щоках, змиваючи залишки її сил.

Будильник на телефоні заспівав о 7:30. Цей огидний, різкий звук прорізав тишу кімнати, як лезо.

Емма все ще лежала на підлозі. Очі пекли так, ніби під повіки засипали піску, губи пересохли й тріснули, а все тіло затекло від холоду. Вона виплакала всі сльози — усередині не залишилося нічого, крім сухої, випаленої пустелі.

«Я не можу. Я просто не піднімуся», — була перша думка. Вона заплющила очі, мріючи просто заснути й не прокидатися декілька днів. Пропустити пару. Написати викладачу, що захворіла. Це було б так просто...

Але потім перед очима виринули місяці її пекельної праці. Безсонні ночі над підручниками, тріщини на пальцях від антисептиків, мозолі, приниження від клієнтів. Якщо вона здасться зараз, усе це було даремно. Усе це страждання втратить будь-який сенс.

З важким, судомним вдихом Емма опирається руками об підлогу й повільно підводиться. Кожен рух віддає тупим болем у суглобах. Вона підходить до дзеркала у ванній і жахається: на неї дивиться бліда тінь із червоними, набряклими очима та синяками під ними.

Вона вмивається крижаною водою. Раз, два, три... Вода пече, але трохи повертає до тями. Вона наносить товстий шар тонального крему, намагаючись замаскувати сліди нічної катастрофи, вдягає першу ліпшу худі й виходить із дому.

О 8:55 вона вже біля аудиторії.

Коридори медичного університету вирують життям. Студенти сміються, обговорюють завдання, п'ють каву. Емма йде крізь цю юрпу, як привид. Вона заходить до кабінету й сідає на своє звичне місце в кутку.

За хвилину до аудиторії заходить Марк. Він, як завжди, випромінює спокій та енергію, про щось жартує з друзями. Але цього разу, коли він проходить повз її ряд, його погляд випадково падає на Емму.

Він зупиняється. Посмішка зникає з його обличчя. Попри весь макіяж, він бачить її скляний, згаслий погляд і те, як тремтять її пальці, що стискають ручку. На секунду в його очах промигає щире здивування й занепокоєння. Він робить напівкрок у її бік, ніби хоче щось запитати...

Але в цей момент до аудиторії входить професор. Марк вагається лиш секунду, потім відводить очі й швидким кроком іде далі, сідаючи на своє місце серед друзів у передньому ряду. Він не підійшов. Просто повернувся спиною, відгороджуючись своїм звичним, комфортним життям.

Професор починає лекцію. Його монотонний голос лунає десь дуже далеко, зливаючись у суцільний, гучний шум. Емма дивитися на потилицю Марка, і від цього байдужого синоніму самотності серце стискається востаннє.

У голові починає страшенно паморочитися. Світло від люмінесцентних ламп над головою стає занадто яскравим, ріже очі. Повітря в кабінеті раптово не вистачає, воно здається розпеченим і важким. Біль у грудях, який вона намагалася заглушити, повертається з новою, нищівною силою, стискаючи легені в лещата.

Перед очима з'являються чорні цятки. Земля під ногами й стіл перед нею починають повільно йти обертом.

Емма намагається вхопитися пальцями за край парти, але руки більше не слухаються. Ручка випадає з тремтячих пальців і з гучним стукотом котиться по підлозі.

Звуки лекції остаточно зникають. Темрява, яка цілу ніч чекала свого часу, м'яко й безжально огортає її свідомість. Емма безсило похилилася набік і важко впала зі стільця на холодну підлогу аудиторії.