День з якого все почалося

Натиск важеля кавомашини, тріск збиваного молока, дзенькіт монет у касі — перші дві години зміни пройшли в суцільному рутинному марафоні. У кав’ярні було повно людей, які поспішали після роботи додому чи на вечірні зустрічі.

І кожному з них потрібна була не лише кава, а й тупа, обов’язкова сервісна посмішка.

З кожним новим покупцем м’язи мого обличчя нили все дужче. Спроба розтягнути губи в «привітній» гримасі здавалася фізично болісною, ніби я натягувала на себе занадто вузьку, чужу маску. Усередині все кричало від утоми й розчарування, а зовні доводилося видавати звичне: «Доброго вечора! Що для вас приготувати?».

Люди навколо здавалися якимись картонними декораціями. Вони сміялися, гортали телефони, скаржилися на затори, обговорювали плани на вихідні. Їхнє життя вирувало барвами, почуттями, якимись дрібними проблемами, які їм здавалися величезними. А я дивилася на них і відчувала лише відчуженість. Вони були за склом, у своєму теплому й зрозумілому світі, а я — у повній, холодній темряві, з якої немає виходу.

Близько дев’ятої вечора до стійки підійшла пара. Хлопець обіймав дівчину за плечі, вона щось весело щебетала, а він дивився на неї з такою ніжністю, від якої в мене перехопило подих. У моїй голові миттєво виринув образ Марка. Я згадала, як він сміявся вдень у столовій... і як легко й байдуже пройшов повз мене.

— Дівчино, ви мене чуєте? Нам два капучино з корицею, будь ласка, — роздратовано мовив хлопець, вихопивши мене з думок.

— Так, вибачте... — тихо відповіла я.

Я повернулася до кавомашини. Руки тремтіли. Сльози підкотилися до очей так раптово й пекли так сильно, що я мусила міцно стиснути повіки, аби не розплакатися просто перед клієнтами. Я віддала їм замовлення, знову видавивши з себе суху фальшиву посмішку, і швидко пішла в підсобку нібито за новою упаковкою зерен.

У темній підсобці, серед коробів та мішків з кавою, я прислонилася спиною до холодної стіни й повільно сповзла на підлогу. Тут, де ніхто не бачив, більше не треба було вдавати, що все добре.

У темній підсобці, серед важкого запаху кавових зернят і картонних коробок, маска остаточно впала. Перша гаряча сльоза котилася щокою, лишаючи пекучий слід, а за нею — наступна. Я затулила рот долонею, щоб напарник зовні не почув мого навзридного хрипу.

У цей момент усвідомлення вдарило з силою фізичного удару: я більше не жила. Я просто функціонувала. Я перетворилася на робота, запрограмованого на нескінченне коло дій: підйом, біг на навчання, удавана уважність, біг на роботу, фальшива посмішка, кава, дім, дві години тривожного сну — і знову по колу. У моїй програмі більше не було місця для емоцій, відпочинку чи щастя.

Я дістала телефон, щоб просто подивитися на час, і на екрані висвітилися сповіщення з соцмереж. Світлини одногрупників. Вони сиділи в гамірному барі після пар, сміялися, обіймалися, ділилися враженнями про студентське життя. Хтось публікував фото з прогулянки під вечірнім каліфорнійським сонцем. Усі вони відпочивали. Вони жили своє нормальне, яскраве, 19-річне життя. Вони вчилися, але вони й дихали на повні груди.

А я? Я гірко, безрадно заридала, уткнувшись обличчям у коліна. Сльози капнули на зелений фартух, залишаючи темні плями. Я віддавала всі свої сили, щоб стати хірургом і рятувати чиїсь життя, але прямо зараз власне життя витікало з мене, як пісок крізь пальці. Я була повністю одна. Закохана в хлопця, який навіть не помічав мого існування, знесилена фізично й розчавлена морально.

— Еммо? Ти там? У нас знову черга... — пролунав із-за дверей обережний голос напарника.

Я замерла. Витерла обличчя тремтячими рукавами, зробила декілька судомних вдихів і дзеркально-механічним рухом випрямила спину. Робот мав повертатися до роботи.