День з якого все почалося

Мене звати Емма, я живу в Каліфорнії, і до одного злощасного дня моє життя здавалося майже ідеальним.

Це сталося 23 листопада. Звичайний, на перший погляд, ранок. Дев’ятнадцятирічна дівчина гарячково збирається, намагаючись устигнути все й одразу: спочатку на навчання, потім — на роботу. Я вчуся на хірурга. Це моя мрія, але ціна її висока: після важких лекцій та анатомічних практик я йду працювати в нічну зміну баристою. Моя рутина виглядає як нескінченний марафон: з 9:00 до 17:00 — медичний університет, а вже з 18:00 і до 5:00 ранку — запах меленої кави, шум кавомашини та безсонні очі.

Того ранку ніщо не віщувало біди. Я ледь не запізнилася, прогавивши свій графік на 15 хвилин, але мені вдалося пом’якшити серце ректора, і він, похитавши головою, все ж упустив мене до аудиторії. Я зайшла, сіла на своє місце й полегшено видихнула. Я й гадки не мала, що це були останні хвилини мого спокійного життя 

Лекція з хірургії, яка зазвичай захоплювала мене з перших хвилин, перетворилася на суцільний білий шум. Монотонний голос професора лунав десь здалеку, ніби крізь товщу води. Я дивилася на дошку, але букви й анатомічні схеми розпливалися перед очима.

Моя увага була прикована зовсім до іншого. Через два ряди від мене сидів Марк. Він легенько крутив у руках ручку, зосереджено слухаючи викладача, і час від часу заправляв за вухо пасмо темного волосся. Я знала кожен його жест, кожен рух. Я була закохана в нього вже понад рік — тихо, мовчки, ховаючи свої почуття за випадковими посмішками в коридорах та короткими розмовами про навчання. Він навіть не здогадувався, що для мене був усім.

Але того дня щось у мені остаточно зламалося. Дивлячись на нього, я раптом відчула не звичне тепле тріпотіння в грудях, а льодяну пустку. Усвідомлення того, що ми завжди будемо чужими, вкрило мене важким куполом.

Коли пролунав дзвінок на перерву, аудиторія закрутилася в галасі та метушні. Студенти юрмою потягнулися до їдальні. Я пішла за всіма просто за інерцією, бо «так треба».

У столовій пахло свіжою випічкою, смаженою куркою та кавою. Раніше цей запах викликав апетит після важкого ранку, але зараз він здавався нудотним. Я взяла піднос, поклала якийсь салат, сандвіч і склянку соку. Заплатила, сіла за дальній столик біля вікна й уставилася в тарілку.

Я взяла виделку, зачепила трохи їжі й занесла до рота. Смак... його просто не було. Це було схоже на жування сухого картону або вати. Смакові рецептори наче відключилися разом із моїми емоціями. Їжа втратила будь-який сенс. Навіщо їсти? Навіщо взагалі робити всі ці щоденні ритуали — вчитися, бігти на роботу, посміхатися людей? Все навколо здавалося безглуздим театром, де я грала роль безвольної ляльки.

Я відсунула тарілку, так і не з'ївши нічого, крім першого шматочка. Поруч пройшов Марк, сміючись із якимось своїм другом. Він на секунду зустрівся зі мною поглядом, просто й ввічливо посміхнувся і пішов далі. А я залишилася сидіти в холодній тиші, яка розросталася всередині мене, поглинаючи останні залишки світла.