– Толя... Ти шо здурів?! – крик Галі рознісся під’їздом ще до того, як чоловік встиг повністю зайти до квартири. – Тебе не було тиждень! Тиж-день! Я вже в поліцію заяву накатала, лікарні обдзвонила, друзяк всіх твоїх – алкашів – оббігала! Де тебе чорти носили?!
Толя обережно поставив на килимок свої припорошені пилом кросівки (шкарпеток, як на диво, на ногах не було) і, перебираючи в руках і без того пом’яту куртку, винувато подивився на дружину, яка стояла в передпокої із войовничим поглядом.
– Галю, ти тільки не кричи... Ти не повіриш. Мене викрали гуманоїди.
– Гума… шо?
– Гуманоїди з Альфа Центавра!
– Це ше шо за перці?
– Інопланетяни, Галю, інопланетяни!
Галя на секунду завмерла, а потім її обличчя почало повільно заливатися багрянцем.
– Ти шо з мене дуру вирішив зробити, га, Толю? Які ше в біса інопланетяни? Признавайся, знову з Вовкою забухали?!
– Та який “запой”! Кажу ж, я тиждень був на літаючій тарілці.
– Ось я зараз піду в кухню і як запущу в тебе “літаючою тарілкою”, шоб всі мозги повилітали!
– Не треба, Галю! Дай хоч пояснити…
– У тебе десять минут, а потім збирай свої монатки і вимітайся звідси.
– Та куди ж мені йти?
– До своїх гемадроїдів з Альфи Централа! – видала.
– Центавра, Галю, Центавра… – прошепотів.
– Ага, поговори мені ше, Скліхасофський! Краще проходь на кухню, сідай і розказуй все спочатку! Повторюю, в тебе десять минут!
– Добре, Галю, – зітхнув Толя і почимчикував за своєю дружиною.
* * *
Чоловік обережно сів на краєчок табуретки, а Галя демонстративно склала руки на грудях і спиралася на кухонний стіл, вичікувально свердлячи чоловіка поглядом.
– Ну? Я слухаю, – буркнула вона.
– Вони мене захопили прямо біля гаражів минулого вівторка, – Толя нервово потер долоні. – Сидимо ми, значить, з Вовкою, гмм, потрошки випиваємо…
– Я так і знала! – гепнула долонею по столу жінка. – Ну не можеш ти…
– Та погодь, Галю! – перебив дружину Толя. – Так, от, піднімаю я, значить, голову, а з неба промінь такий зелений блимає. Я Вовці хотів показати, але мене засліпило і все!
– Шо все?
– Прокидаюся в абсолютно білій кімнаті. Всі стіни дзеркальні, світло неонове, а коло мене стоять троє... Довгі такі, лисі, баньки на пів обличчя, шкіра сіра. Ну, такі, як по тєлєку завжди показують!
– І шо вони від тебе хотіли, космонавт? – насупила брови Галя. – З тебе ж користі, як з козла молока!
– Вони мене хотіли вивчати, Галю! Ставити наді мною експерименти. Засунули мене в такий прозорий басейн з гелем. Ну, шоб біополя мої вивчити.
– Шо?
– Біополя, Галю!
– І шо?
– Шо-шо... Я там три дні просидів. Ну а шо мені робити? Вода тепла, нудно. Я згадав, шо ти мені казала: “Толя, побрийся, бо як їжак ходиш”. Ну я згадав, шо в мене в кармані станок залишився після діжурки…
– І шо, побрився таки?
– Побрився, – мовив не без гордості Толя. – Прямо там у басейні й побрився. Ну а шо? Там же дзеркала кругом!
– І шо?
– Ну шо, трохи щетини туди витрусив, хай їй грець... Боже, Галю, ти б бачила того їхнього головного медика! У нього ті великі чорні баньки аж на лоб вилізли, коли цей гель забився моєю щетиною і вся їхня система видала помилку! Він потім чотири години пінцетом ті волосини з басейну виловлював і шось так за загрозливо лопотів своєю інопланетною мовою!
– Шось мені це нагадує... – пробурмотіла Галя, згадуючи їхню ванну кімнату після кожного Толіного гоління. – Ну-ну! Далі розказуй!
* * *
– Ну, після того басейну вони мене перевели у звичайну каюту, – продовжував Толя, підбадьорений тим, що Галя його ще не виставила з хати. – Кімната як кімната: ліжко, замість дверей – якась фігня прозора, типу силового поля, чи шо, і вентиляція згори так приємно гуде...
– І шо ти там вчудив? – підозріло звузила очі Галя.
– Чого зразу вчудив?! Просто ноги після тих гаражів і басейну впріли, носки мокрі! Я їх зняв, покрутив у руках... Ну куди їх діти? Не на підлогу ж кидати, там же все стерильне! Подивився я на той вентиляційний блок — а з нього таке тепле повітря дме! Ну я й засунув свої шкарпетки прямо туди між пластинами, шоб просохли.
Галя аж за голову схопилася:
– Толя! Ти засунув свої носки у вентилятора?!
– А шо?! Я ж не знав, шо це в них головна система постачання кислорода! – виправдовувався чоловік, розвівши руками. – Короче, через п’ять минут на всьому кораблі заблимала червона тривога, ввімкнулася сирена, а з динаміків якийсь гуманоїдний голос почав панічно шось верещати!
– Ой, люди добрі... – зітхнула Галя, закривши обличчя долонею. – Бідні гемадроїди...
– Гуманоїди, Галю… Та ти слухай далі! Прибігає їхній капітан у прозрачному скафандрі. Хапає ті мої носки щипцями і викидає їх прямо у відкритий космос через шлюз! А сам стоїть, бідний, тримається за серце – чи шо там у нього замість нього – і дихає так важко-важко...
– Ну а ти шо?
– А шо я? Я кажу: “Чувак, ти чого психуєш? Вони б до ранку висохли, я б їх знову надів!”. А він на мене так подивився... Ну, знаєш, як ти на мене дивишся, коли я з гаражів вертаюся.
– Як це вони тебе після цього не викинули у того шлюза після носків твоїх вонючих?! – здивувалася дружина.
– Та вони ж вчені! Хотіли ще наостанок мій раціон вивчити і як мій організм засвоює їхню космічну їжу... Оце була їхня найбільша ошибка, Галю!
Відредаговано: 22.11.2026