Життя, як воно є

Ми з тобою після кінця світу

Сцена перша. День 50-й після Апокаліпсису.

– Ніколь, не жуй так голосно!

– Це ж галети, Вадіку! Як мені їх ще їсти?

– Бажано з закритим ротом!

– Раніше тебе ніколи не дратувало, як я їм!

– Коли у нас працювали телевізор, комп і стереосистема, вони створювали моєму мозку захисний бар’єр від твого хрумтіння.

– Які ж ми ніжні стали після кінця світу…

– Нічого не ніжні. Просто деякі речі важко ігнорувати за відсутності фонового шуму.

– А я радію, що світла немає.

– ???

– Не бачу твого дурнуватого злого обличчя. Ти такий негарний, коли бісишся…

– Зате ти у мене завжди “каралєвішна”.

– Між іншим, “Міс Житомира 2035”! Титулована королева краси, а не “каралєвішна”!

– Де б ти була, титулована, якби я ось цими руцями не побудував бункер під нашим будинком за п’ять років до ядерної війни, га? Не підкажеш?

– Якось прожила б!

– Ага, сплю і бачу! Дефілювала б десь по радіоактивному попелу. Не вся, звісно, лише кістки, та й ті б розсипалися!

– Дефілювала б я, Вадіку, в бункері у якогось шейха з Дубаїв!

– Ага, поки він не згодував би тебе своїм голодним тиграм!

– Та як ти…

– Сорі, забираю слова назад. У тобі ж і п’ятдисяти кілограмів немає. Одні кістки і шкіра.

– Вадіку!

– А знаєш, що? Гризи свої галети! Треба вже почати тебе відгодовувати…

Сцена друга. День 65-й після Апокаліпсису.

– Ніколь, що це за неподобство?

– Ну ось, ти знову бурчиш… Що вже не так?

– Чого ти взяла шпроти з середини полиці?

– Де вони стояли, там я їх і взяла, Вадіку!

– А ти не бачила, що такі ж самі стоять по краях? Я ж тобі неодноразово наголошував на “FIFO”!

– “Фіфо”? Що за “фіфо”? Це що, якась футбольна ліга? Чого ти мене плутаєш?

– Яка в біса футбольна ліга?! Це мій метод організації простору нашої комори. Ну, згадуй, понапружуй свою симпатичну голівку.

– Вадіку, не дратуй, скажи сам! Навіщо все ускладнювати?

– Та з тобою, бачу, дійсно немає причин… 

– Це ти мене образити вирішив, чи я щось не зрозуміла?

– Ти щось не зрозуміла, Ніколь! Багато чого. Практично усе своє життя ти щось не розумієш…

– То ти мені про цю “фіфу” розповідатимеш, чи так і продовжиш ображати?

– Система FIFO, моя розумничка, розшифровується “First In, First Out”.

– Ну знову ти зі своїм “інглішом”! Скажи нормальною українською!

– Українською, Ніколь, я розставив всі консерви за датою виробництва, калібром та кольором етикеток. А ти взяла першу-ліпшу банку шпротів із середини рядка!

– І що?

– І що??? Ти ще не допетрала? Є консерви, які потрібно з’їсти першими, поки вони не зіпсувалися!

– Ну вибач, о великий організаторе, що я зруйнувала твою “ідеальну архітектуру” комори.

– Ще й залишила порожню бляшанку на моєму робочому столі. Не знаєш, де у нас сміття?

– Та все я знаю! Не хотілося з-під ковдрочки вилазити. Поставила туди, куди змогла дотягнутися.

– А як же дефіле бункером? Чи ти такий перформанс приберегла лише для шейха з Дубаїв?

– Вадіку!

– Сиди вже, каралєвішна, я викину сам!

Сцена третя. День 68-й після Апокаліпсису.

– Ніколь, ти що, з глузду з’їхала? Що за несподівана романтика?

– Ти про що, Вадіку? А, про свічки?

– Так, про стратегічно важливі свічки, Ніколь! Яких у нас не так і багато залишилося, між іншим!

– Я, Вадіку, я очищую пори! І для цього мені потрібне світло, тямиш?

– Від чого ти їх очищуєш? І головне, для чого?

– Щоб бути привабливою, звісно ж! Що за дурні питання? Чи ти хочеш, щоб з тобою у бункері жила прищата жаба?

– Та хоч би квакала поменше…

– Вадіку!

– А чим ти там, до речі, ті свої пори очищуєш?

– Міцелярною водою.

– Це тією, що я тебе просив залишити як антисептик?

– Може, й тією. Я завжди твої промови наукові в піввуха слухаю…

– А якщо треба буде якусь рану промити?

– Яку рану, Вадіку? Де тут можна поранитися?

– Та хоча б об ту бляшанку з-під шпротів, що ти на моєму робочому столі залишила.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше