Сцена перша. День 50-й після Апокаліпсису.
– Ніколь, не жуй так голосно!
– Це ж галети, Вадіку! Як мені їх ще їсти?
– Бажано з закритим ротом!
– Раніше тебе ніколи не дратувало, як я їм!
– Коли у нас працювали телевізор, комп і стереосистема, вони створювали моєму мозку захисний бар’єр від твого хрумтіння.
– Які ж ми ніжні стали після кінця світу…
– Нічого не ніжні. Просто деякі речі важко ігнорувати за відсутності фонового шуму.
– А я радію, що світла немає.
– ???
– Не бачу твого дурнуватого злого обличчя. Ти такий негарний, коли бісишся…
– Зате ти у мене завжди “каралєвішна”.
– Між іншим, “Міс Житомира 2035”! Титулована королева краси, а не “каралєвішна”!
– Де б ти була, титулована, якби я ось цими руцями не побудував бункер під нашим будинком за п’ять років до ядерної війни, га? Не підкажеш?
– Якось прожила б!
– Ага, сплю і бачу! Дефілювала б десь по радіоактивному попелу. Не вся, звісно, лише кістки, та й ті б розсипалися!
– Дефілювала б я, Вадіку, в бункері у якогось шейха з Дубаїв!
– Ага, поки він не згодував би тебе своїм голодним тиграм!
– Та як ти…
– Сорі, забираю слова назад. У тобі ж і п’ятдисяти кілограмів немає. Одні кістки і шкіра.
– Вадіку!
– А знаєш, що? Гризи свої галети! Треба вже почати тебе відгодовувати…
Сцена друга. День 65-й після Апокаліпсису.
– Ніколь, що це за неподобство?
– Ну ось, ти знову бурчиш… Що вже не так?
– Чого ти взяла шпроти з середини полиці?
– Де вони стояли, там я їх і взяла, Вадіку!
– А ти не бачила, що такі ж самі стоять по краях? Я ж тобі неодноразово наголошував на “FIFO”!
– “Фіфо”? Що за “фіфо”? Це що, якась футбольна ліга? Чого ти мене плутаєш?
– Яка в біса футбольна ліга?! Це мій метод організації простору нашої комори. Ну, згадуй, понапружуй свою симпатичну голівку.
– Вадіку, не дратуй, скажи сам! Навіщо все ускладнювати?
– Та з тобою, бачу, дійсно немає причин…
– Це ти мене образити вирішив, чи я щось не зрозуміла?
– Ти щось не зрозуміла, Ніколь! Багато чого. Практично усе своє життя ти щось не розумієш…
– То ти мені про цю “фіфу” розповідатимеш, чи так і продовжиш ображати?
– Система FIFO, моя розумничка, розшифровується “First In, First Out”.
– Ну знову ти зі своїм “інглішом”! Скажи нормальною українською!
– Українською, Ніколь, я розставив всі консерви за датою виробництва, калібром та кольором етикеток. А ти взяла першу-ліпшу банку шпротів із середини рядка!
– І що?
– І що??? Ти ще не допетрала? Є консерви, які потрібно з’їсти першими, поки вони не зіпсувалися!
– Ну вибач, о великий організаторе, що я зруйнувала твою “ідеальну архітектуру” комори.
– Ще й залишила порожню бляшанку на моєму робочому столі. Не знаєш, де у нас сміття?
– Та все я знаю! Не хотілося з-під ковдрочки вилазити. Поставила туди, куди змогла дотягнутися.
– А як же дефіле бункером? Чи ти такий перформанс приберегла лише для шейха з Дубаїв?
– Вадіку!
– Сиди вже, каралєвішна, я викину сам!
Сцена третя. День 68-й після Апокаліпсису.
– Ніколь, ти що, з глузду з’їхала? Що за несподівана романтика?
– Ти про що, Вадіку? А, про свічки?
– Так, про стратегічно важливі свічки, Ніколь! Яких у нас не так і багато залишилося, між іншим!
– Я, Вадіку, я очищую пори! І для цього мені потрібне світло, тямиш?
– Від чого ти їх очищуєш? І головне, для чого?
– Щоб бути привабливою, звісно ж! Що за дурні питання? Чи ти хочеш, щоб з тобою у бункері жила прищата жаба?
– Та хоч би квакала поменше…
– Вадіку!
– А чим ти там, до речі, ті свої пори очищуєш?
– Міцелярною водою.
– Це тією, що я тебе просив залишити як антисептик?
– Може, й тією. Я завжди твої промови наукові в піввуха слухаю…
– А якщо треба буде якусь рану промити?
– Яку рану, Вадіку? Де тут можна поранитися?
– Та хоча б об ту бляшанку з-під шпротів, що ти на моєму робочому столі залишила.
Відредаговано: 22.11.2026