Дніпровське

У нашій родині було п'ятеро дітей: чотири сестри (Оля, Ліпа, Марія, Шура) і один братик - Степан. Ми всі, крім Шури, народилися у селі Волоському Дніпропетровської області. І була з нами бабуся.

Потім почали будувати Дніпрогес, і нас усіх переселили за 40 кілометрів у степ. Там стали зводити хати. І назвали це село Дніпровське.

Як переїхали ми туди, так зразу зробили землянку. Викопали землю у глибину, зверху накрили соломою. Солому там всередині посипали. І спали всі покотом у тій землянці. Поки хату до зими збудували.

Люди один одному допомагали будувати наливні хати. Брали глину і солому, наливали воду і ногами топтали отак. Це був будівельний матеріал такий. Стіни робили такі. І називалося це “клак”.

Ось припустимо цього тижня будують стіни на наш дім. То це звідусіль приходять сусіди, знайомі. Жінки готовлять обід. А всі інші, чоловіки й жінки, топчуться ногами, кладуть солому, наливають глину, розведену з водою. Ото стоять, топчуть, роблять стіни та ще й співають! Та так весело, що ніхто не засмучувався, отак було добре!

Після цього сідають всі обідати. Всім весело, знову пісні співають!

Поки висихає у нас стіна - іншим сусідам роблять. Тиждень тут роблять, на наступний тиждень там сусідам роблять. І таким чином отак стіни піднімали ми.

Построїли ми свої хати наливні, із глини і соломи, і жили там.

Це степ. Нема ніде ні дерева, ні вугілля. Топить нічим. А дітям же треба їсти варити, і собі теж щось поїсти. І чим топили?

Ріс у степу раніше курай. Це такі великі кулі або півкулі. Вони дуже колючі. Зараз я якось і не бачу, щоб ріс цей курай. А раніше було його багато.

Мама йшла у чоботях, і ці кулі отак от ногами топтала. Це восени, як вони вже висохли. Утворювалися такі щільні збиті купки. Вона їх складала. А потім йшли до колгоспу, просили коней, просили гарбу. Гарба - це чотири колеса, і з обох боків ніби як дві драбини високі отакі от. І туди складали цей курай.

От привезуть нам курай. А він горить як сірники! Як візьмеш той курай - пічка одразу гаряча!

Коли мама напалить пічку, то тоді вже ставить борщ варити. І хліб пече, пироги та гарбузи пече, і все інше.

Так потрібно стежити, щоб не згасло. Бо воно ж миттю прогорає! Треба один за одним вкладати, щоб продовжувалося горіння. Бо якщо згасне - тоді починай заново.

І отак от мама топила. Батько не міг це робити. По-перше, у нього нога не гнулась. А по-друге, він весь час був на керівних посадах. Він увесь час начальник, був завжди зайнятий у конторі.

А мама і курай той топтала, і привозила додому, і готувала їсти, і займалася господарством. Все мама. Ми од неї і набралися цього, бо ми теж були такі швидкі та жваві.

Якщо якесь свято підходить, то до нього мама нам обов'язково ситцеві платтячка чи спіднички шила. Швейна машинка ручна така. І вона сидить вночі, шиє. А ми щасливі! Заглядаємо, чекаємо коли буде готово.

Мама каже:

- Йдіть, лягайте вже спати. Ідіть уже спатки!

- Ні! - нам же інтересно, як мама шиє нам сукні.

А ситець у Дніпропетровську продавали. Так там треба було поїхати спочатку грошей наторгувати. Це значить треба везти до міста молоко у бідонах. У бідоні 6 літрів чи 7 літрів. І ото позаду два бідона і спереду один. Несуть їх на Привольну, на станцію. А там тоді везуть у Дніпропетровськ і продають. Як вони казали, євреї купували молоко.

Повезуть молоко, продадуть, уторгують гроші і займають чергу за ситцем.

А ситець той так продавали. Стояли у черзі по двоє суток, по троє. Там такі черги були, що й ночували навіть там. Поки дійде твоя черга. Візьмеш там 10 метрів ситцю чи 15 метрів, такого кольору чи іншого. І ото привозили і нам шили. Оце так радувала нас мама.