15 глава

Мама повернулася додому, і хоч їй ще потрібно було берегти себе, особливо з дієтою, що для неї було найважче, але в мене на душі стало легше. Холодними, осінніми вечорами, знову стало тепло і затишно вдома, поряд з рідною людиною.

Особливо в холодну пору року, я відчувала, чому мені так подобалося місто і чому я не хотіла жити в селі: топити піч дровами, носити воду з колодязя, вставати з теплого ліжка о шостій, а то й о п'ятій ранку, щоб подоїти корову, погодувати свиню та курей. А свині просто так корм не кинеш, їй кашу варити треба, потім з молоком треба щось зробити. Курятник почистити, клітку свині, корівник, підмісти подвір'я, на якому кури щодня роблять свої порядки, прибрати за Рексом і його погодувати..

Я вважала, що кілька кіз цілком змогли б замінити корову та свиню, даючи нам молоко та м'ясо. При цьому доглядати за ними набагато легше і простіше. Але мама була непохитна.

Потяглася холодна зима. У цей час я отримувала особливе задоволення від походів до Тетяни Володимирівни. З Сашком я більше не перетиналася, тільки вона розповідала про те, як у сина справи.

Коли повернувся ключ у замку і з передпокою почувся голос Саші, я вже не була в жаху, як минулого разу. Навіть хотіла ближче познайомитися з Людою.

Але її не було, Саша приїхав сам.

Я хотіла піти, щоб не заважати, але цього разу його мати вмовила мене залишитися. Та й якось незручно було збігати щоразу, як він з'являвся.

Зайшов на кухню, привітався, побачивши мене.

Мені здалося, що він задоволений тим, що я відвідую його маму.

- Сідай, синку, сідай, ти ж прямо з роботи? Зараз тебе нагодую.

Потім пішли розмови матері з сином, щоправда, здебільшого говорила вона, а він коротко  відповідав. Я хвилювалася поруч із ним. Наші стосунки не були настільки дружніми для того, щоб я сиділа на його кухні, в його будинку. Я відчувала себе недоречно.

- Саша, ну ви вже визначилися із Людою? Це вже не секрет, можна розповідати?

Я подивилася на них, чекаючи на якусь новину. Саша напружився.

- Саша та Люда вирішили одружитися, - пояснила вона мені.

Час раптом сповільнився. Мені здалося, що кров відійшла від мого обличчя, а грудну клітку стисло так, що мені стало боляче дихати.

Потрібно йти, треба терміново йти, інакше вони помітять мій стан! Мені потрібно прийти до тями. НЕ тут.

Я видавила із себе посмішку.

- Це гарна новина, - сказала, підводячись. – Мені вже час, Тетяно Володимирівно. Дякую, та до побачення, - промовила на автоматі, рухаючись у бік виходу з квартири.