Пролог

"Минуле не переслідує нас,

Нас для нього не існує.

Це ми переслідуємо його,

Чіпляючись за спогади, що вислизають.

Ми переслідуємо його,

Щоб знову побачити дорогих нам людей

І те, що ми в них так і не побачили."

Після чергової сварки я стояла у ванній кімнаті, дивилася на себе, тридцятивосьмирічну, у дзеркало. На загострені риси обличчя, згаслий погляд, сивину в фарбованих і вже не такому густому волоссі. І думала про те, коли та яскрава, гарна, радісна дівчина, з незмінною усмішкою на обличчі, перетворилася на марну, тупу худобу, як часто в сварках називав мене мій чоловік. Коли він, такий розумний, спокійний, врівноважений, який завжди під час сварок обіймав мене і заспокоював, навіть коли я була не права, став таким різким, нетерпимим і байдужим?

Адже все так гарно починалося! Тоді я була йому потрібна.

І ось тепер, через 15 років шлюбу, я почуваюся старою та нещасною.

Я й раніше знала, що почуття холонуть, стосунки псуються. Але мені здавалося, що є винятки, ті особливі пари, де двоє створені одне для одного, любов яких пройшла перевірку і часом і обставинами. Як наша.

А зараз думаю, що все це казки. Ті, які кажуть, що у них все добре через 10, 15, 20 років сімейного життя, просто брешуть. Хтось бреше оточуючим, хтось бреше собі. Вони або звикли, або терплять, або примирилися з своїм положенням.

Але пізно вже щось міняти, практично на заході життя.

А так хочеться стати вільною! Не залежати від грошей, які він заробляє і якими дорікає мені, хоча я не раз намагалася вийти на роботу і щоразу він умовляв мене цього не робити. Не залежати від квартири, де ми змушені з ним тулитися і щодня бачити ненависні обличчя одне одного.

Так хочеться оселитися десь у глушині, сховатися від його постійного контролю, сварок за кожен невірний крок. Дихати вільно. Але схоже, я і справді стала марною і нікчемною, як він каже.

Тільки іноді я думаю про те, що це він мене такою зробив, систематично вбиваючи мою самооцінку, позбавляючи мене права вибору, роблячи безвільною. Що б зробити зручною та залежною від нього.

І я справді не знаю, як тепер жити без нього. Гірко, гидко. Хочеться втекти від самої себе.

І ось я біля розбитого корита, і всередині лише гіркота від прожитого життя. Від дарма прожитого життя.

А у книжках та фільмах ці герої, справжні чоловіки, які так сильно та красиво люблять. До кінця. І в горі також.

Але то лише у книжках.