Вступ

Нещасні випадки, невиліковні хвороби, інфекційні віруси, все це охоплює тисячі міст по всьому світу. Непомітно розповсюджуються, невинно підкрадаються і хапають на вибір, без розбору. Щоразу нападає нечисть, яка руйнує бізнеси, сім'ї та життя самої людини, ламає психічні стани особистості, перевертає погляди та цінності, так чи інакше змінює все. Але що ж робити у випадку, коли залишаєшся сам наодинці із своїми страхами та гріхами, які роз'їдають тебе покроково, кидаючи у безодню з якої неможливо вибратись. А з часом вже й звикаєш до стану забуття як особистості і очікуєш коли вже зійде до нульового кінця. І ніяка людина тобі немила, нічиєї допомоги не потребуєш, лиш би проживати дійсність із "керуючим монстром" в середині всього існуючого довкола.  
Ніяка вакцина, препарат, терапія, банальне спілкування не здавались можливим для контролю або лікуванню, коли валяєшся під грузом забинтованого асфальта, під шарами грунта, обмотаним засохшою рослинністю на дрібних каменях. Здається, витягнувши звідти грязне підсогше тіло, його легше підлатати ніж психологічний стан, що прийняв на себе роль так званого душевного "вірусу".  
Деякі психологи та терапевти все частіше використовують поняття "епідемія травм". А так званих "травм" по всьому світі у різних категорій людей так багато, що вони утворюють повсюди пандемію. Страшно розуміти, що все ж таки із хворобою людина залишаєшся самостійно, страшно усвідомлювати, що повністю вилікуватись не вийде. Але найважче, коли не розумієш, що з тобою щось не так. Отож, залиште тіло і далі гнити у комфортному середовищі, не відволікаючи від процесу знищення. 
Плоть гине від нестачі повітря, а душа вмирає від спраги світла.  
Встаньте в чергу души для зцілення.... 
Не залишайте напів живе тіло без нагляду, дайте шанс на новий шлях…