1. Горіла сосна, палала...

Заміський ресторан поступово наповнювався гостями. Чекали на молодих, які після реєстрації шлюбу поїхали десь кататися містом та фотографуватися. Всі з нетерпінням поглядали на вишукано прикрашені столи, музики на естраді настроювали свої інструменти, поміж гостями  ходили, вітаючись та приймаючи поздоровлення, батьки молодих.

Інна кивнула двоюрідній сестрі - це саме вона віддавала заміж свою доньку-одиначку. Підбадьорююче посміхнулася -  мовляв, не хвилюйся, все буде ОК.  Вона стояла з букетом квітів у руках трохи осторонь від інших гостей. Поряд переминався з ноги на ногу син-підліток, його обличчя ніби говорило: "І чого ти мене, мамо, потягла на це відстійне весілля?" Мабуть, треба було залишити вдома, але б тоді зависав цілий день у своєму комп'ютері... Але тут йому теж буде нудно - ровесників немає, або вже старші хлопці та дівчата, або зовсім малюки.

Інна обвела очима зал і зустрілася поглядом із чоловіком, що стояв біля протилежної стіни, розмовляючи з її сестрою. Його обличчя здалося ніби знайомим, але Інна не могла пригадати, де могла б його бачити. Раптом незнайомець усміхнувся і рушив до неї.

 - Привіт! - сказав, опинившися поруч.  - А я тебе зразу упізнав. Ти ж Інна?

Вона кивнула.

 - А я Максим. Пам'ятаєш Любине з Віталієм весілля? Я там був боярином, а ти дружкою.

От воно що! Тепер вона зрозуміла, звідки його знає. Але  тоді, двадцять років тому, то був високий. худий, трохи незграбний хлопець, а зараз перед нею стояв дорослий чоловік - респектабельний, впевнений у собі, він нагадував їй якогось відомого актора і зовсім не був схожий на себе в юності.

"Ну що ж, я, мабуть, також уже не та, що була колись", - подумала вона, а вголос сказала:

 - Привіт, Максиме! Рада тебе бачити...

**************

Тоді було останнє її шкільне літо. Серпень пахнув дощами і соняшниками, стиглими сливами та чорнобривцями. Старша сестра виходила заміж і взяла її, Інну, за дружку.

Гуляли весілля у "шалаші" - великому наметі, розкинутому прямо посеред подвір'я. Усередині - один довгий стіл, лавки, застелені домотканими килимками. Стіни прикрашені саморобними плакатами та гірляндами штучних квітів. Власне, саме прикрашати намет та вбирати гільце і прийшла вона до Люби напередодні весілля. Разом із такими ж молодими дівчатами, подружками та родичками молодої, вирізали з кольорового паперу стрічечки та в'язали на  вишню, що її батько нареченої зрубав у садку, робили невеличкі букетики із живих квітів, які, за звичаєм, завтра даруватимуть кожному гостю.

Одна із старших жінок, що в літній кухні готували весільне частування, проходячи повз "шалаш", гукнула дівчатам:

 - Чого це ви так тихенько сидите, наче миші? Ану, заспівайте що -небудь!

І сама першою завела:

- Ой на калиновім кущі там соловейко щебетав...

 Додому я просилася, а він мене все не пускав...

Дівчата спочатку невпевнено, а потім все голосніше підхопили. Далі вже пішло веселіше - "Зелене листя, білі каштани", "Гиля-гиля. сірі гуси"... співали, немов змовилися, все народних пісень, відчуваючи, що сучасні не личитимуть до старосвітського гільця, до ясного серпневого надвечір'я і до того хвилюючого передчуття завтрашнього свята... Кожна з них подумки ніби приміряла це весілля на себе - а як воно буде, коли я...? І тихенько підсміювалися, штовхаючи одна одну ліктями.

До їхнього гурту підійшов наречений, Віталій, а з ним якийсь незнайомий хлопець. Він здався Інні смішним - на чолі неслухняний вихор, трохи відстовбурчені вуха... коли дівчата витріщилися на нього, знітився і опустив очі.

 - Інко, йди сюди! - погукав її Віталій.

Вона відклала недоплетений букетик, повільно вибралася з-за столу.

 - Ну, що там?

 - Іди, я тебе з твоїм боярином познайомлю. Це Максим, мій однокурсник. Він з Білої Церкви. А це Інка, - звернувся він уже до хлопця. - Любина сестра. Ви тут знайомтеся, розслабляйиеся. А я піду, бо там теща щось уже мене шукає...

Інна спідлоба поглянула на Максима. Вона знала від сестри, що боярином на весіллі буде друг Віталика, нетутешній, з іншого міста, але уявляла його геть не таким. Думала, що це буде дорослий, красивий хлопець, ну десь такий, як Том Круз... А це непоймищо.

 - Я піду, мені ще треба букети робити, - з легкою неприязню в голосі сказала дівчина.

 - Ну, йди...

Він зупинився біля паркану і деякий час стояв, дивлячись на вулицю, аж поки тітка Зоя, Любина мама, не забрала його до роботи - носити посуд у "шалаш". І кожного разу, проходячи неподалік від Інни, він кидав на неї швидкий погляд. А вона робила вигляд, що зовсім його не помічає.

******************

Уже настала ніч, коли дівчата закінчили останні приготування до весілля. Вбране у квіти та стрічки гільце стояло на почесному місці, стіни намету прикрашені, букети пов'язані. Почали збиратися додому. Але більшість із них жили тут, поблизу, лише Інні було йти далеко, на інший куток міста.

 - От Максим тебе і проведе. - вирішила тітка Зоя.

 - Він заблукає, поки назад ітиме. - відповіла Інна так, наче хлопець і не стояв поруч.

 - Нічого, знайду дорогу, я спортивним орієнтуванням у школі займався, - подав голос Максим.

 - Ну, тоді добре. А то як десь дінешся, яке буде весілля без боярина?

Вони йшли по тихій вулиці, де темряву розділяли лише квадрати світла, що падали із вікон будинків. На той час з вуличним освітленням було туго - ліхтарі горіли тільки в центрі, а на околицях жителям доводилося ходити з кишеньковими ліхтариками. Втім, того дня на небі сяяв повний місяць, тож і без ліхтаря усе було видно. Обоє мовчали. Інна ніколи не була надто балакучою, і  її супутник, очевидно, теж.

Коли підійшли до річки, дівчина замилувалася  картиною, що відкрилася перед нею. На тихій, непорушній воді, осяяній місячним світлом, лежали тіні від прибережних верб. Кожен листочок чітко вирізнявся, немов вирізаний майстерним гравером. А над усім цим розкинулося темно-фіолетове небо, усипане зорями, які чомусь наприкінці літа завжди здавалися ближчими та яскравішими, ніж в інші пори року.