Симптомом.

Він гортав сторінки повільно, уважно, не довіряючи першому ж збігу.

Двадцять років тому.
Сейсмічна активність.
Невелика, локальна, без гучних заголовків. Кілька поштовхів, які швидко списали на «звичайну геологію». Але мапа була цікава — епіцентр майже тут. Плюс-мінус кількасот метрів.

Олексій насупився.

Тоді ці ділянки не продавали під забудову. Він це знав напевно. Тут не було оголошень, не було руху, не було інтересу. Земля ніби зависла в паузі — нічиє «потім».

— Цікаво… — пробурмотів він.

Він відкрив ще одне джерело. Потім друге. Дивився старі плани, супутникові знімки, архівні карти. І чим далі він ішов, тим чіткіше вимальовувалась дивна закономірність: після тієї активності тут нічого не чіпали. Не копали. Не бурили. Не будували. Ніби хтось дуже тихо, без наказів і заборон, просто відвів погляд від цього місця.

Олексій відчув, як у нього починає свербіти під шкірою — те саме відчуття, яке з’являється перед великим зрушенням у розумінні.

— Якщо тут щось рухалось… — прошепотів він, — то воно рухалось зсередини.

Він підвів очі від екрана і знову подивився на яму. На тридцять сантиметрів землі, під якими — світло. На рівні, «нізвідки взяті» стіни. На відсутність табличок.

І раптом думка склалась — не повністю, не чітко, але вже не відпускала.

А що, якщо та сейсміка була не наслідком?
А симптомом.

Що, якщо двадцять років тому тут щось перевіряли. Або закривали. Або повертали на місце.
Що, якщо саме тоді вирішили: чіпати не будемо.

Олексій відчув, як повільно змінюється масштаб того, у що вони вляпались.

Це був не випадковий об’єкт.
Не аномалія.
І точно не «знахідка».

— Чорт… — тихо сказав він.

Він подивився в бік машини, де спала Віолетта. Її голова була притулена до скла, обличчя — спокійне, майже дитяче. Вона не бачила того, що він щойно знайшов. І він раптом зрозумів: можливо, добре, що зараз вона спить.

Бо тепер питання було не «що це».

Питання було інше:
хто знав — і як давно.

І кому було вигідно, щоб про це знову згадали
саме зараз.