Без емоцій.

Хтось пішов далі по ділянці.
До схилу. Туди, де земля спадала нерівно, ніби щось колись її зрушило. Почали копати з іншого боку. Обережно. Майже навпомацки.

Ще хтось перейшов межу ділянки.
Копали вже за парканом. Не через зухвалість — через цікавість. Наче відповідь могла бути трохи далі, якщо відійти від центру.

Люди прибували.
Не організовано. Хвилями.

Хтось приїжджав «на хвилину». Хтось привозив інструмент. Хтось просто стояв і дивився, не знаючи навіщо. Усі хотіли зрозуміти, що це.

Бури працювали знову й знову. На різних обертах. З різними насадками. Вони гризли землю, але не наближались.
Метал під землею мовчав. І саме цим тримав.

Після двох годин безуспішного буріння Олексій зупинив усе.
Він не сказав «досить». Просто вийшов з шуму.

Сів на капот своєї машини й дивився на суєту так, ніби вона його більше не стосувалась. Обличчя було відсторонене. Не зле. Не втомлене. Скоріше порожнє.

Приїхала якась жінка з чоловіком. Вони принесли великий термос і чай. Гарячий. Без запитань. Хтось узяв стакан. Хтось відмовився. Це виглядало дивно нормально — ніби нічна будівельна нарада була звичною справою.

Було людно. Світло фар і прожекторів перекривало зірки.
Повітря наповнилось шумом, парою від чаю і чужими голосами.

Віолетту почало хилити в сон.
Не раптово. Поступово. Як після довгого дня, який чомусь не закінчується.

Вона сіла в машину Олексія. На заднє сидіння. Підібгала ноги. Куртка пахла кавою і пилом.
Шлунок бурчав — глухо, настирливо.

За вікном бурові машини гули рівно. Без емоцій.
Гул був схожий на дихання.

Вона заплющила очі.

Їй снився водоспад.

Не шумний. Не стрімкий.
Вода падала рівною стіною, без бризок, без хаосу. Вона не руйнувала каміння — вона обтікала його, знаючи шлях.

Віолетта стояла поруч і чомусь не відчувала холоду.
Вода була не загрозою. Вона була напрямком.

І в цьому сні вона точно знала:
те, що під землею, не схоже на скелю.
І не схоже на пастку.

Це було щось, що чекало,
поки його почнуть слухати,
а не пробивати.