Це була робота.

Він не перебив. Це було для неї новим — зазвичай на слові «терикони» люди або починали жартувати, або одразу пропонували «згладити, прибрати, замінити». А він просто чекав.

— Вони не мають бути красивими, — сказала Віолетта. — Вони мають бути справжніми. Не як декор. Як пам’ять. Як рельєф, який не перепишеш.

Він кивнув, повільно, ніби прокручував це в голові.
— Ви хочете залишити їх видимими?

— Я хочу, щоб їх відчували, — відповіла вона. — Не обов’язково дивились. Хай вони будуть у тіні, у лініях дахів, у нерівностях доріжок. Людина може навіть не зрозуміти одразу, чому їй тут трохи некомфортно. Але це чесно.

Він усміхнувся краєм губ.
— Ви погано продаєте ідею, — сказав він. — Але дуже добре пояснюєте, навіщо вона потрібна.

— Я не вмію продавати, — знизала плечима Віолетта. — Я вмію думати.

— Це рідкісна навичка, — відповів він. — Зазвичай усі навпаки.

Вона трохи розслабила плечі. Непомітно. Як людина, яка щойно зрозуміла, що її не будуть ламати через коліно.

— Скажіть, — він зробив паузу, — якщо я погоджуюсь із териконами… де ви бачите будинок?

Віолетта потягнулась до паперів, але зупинилась.
— Я можу показати. Але краще скажу. Будинок не має стояти перед ними. І не має стояти на них. Він має стояти так, ніби завжди знав, що вони тут.

— Тобто без домінування, — уточнив він.

— Без страху, — поправила вона. — Домінування — це завжди страх.

Він замовк. Надовго. Віолетта встигла подумати, що сказала зайве. Що зараз почнеться раціональне: бюджети, норми, «це не пройде».

— Ви знаєте, — сказав він нарешті, — більшість архітекторів намагаються довести, що вони розумніші за місце. А ви поводитесь так, ніби хочете з ним домовитись.

Вона усміхнулась. Уже щиро.
— Місця не прощають зверхності.

Він підняв келих.
— Тоді давайте домовлятися правильно. Не сьогодні — сьогодні просто п’ємо вино. А завтра ви покажете мені, як виглядає будинок, який нічого не прикидається.

Віолетта кивнула.
Їй усе ще було тривожно. Але тепер це була не паніка.
Це була робота.