розділ 14

      Ушкоджена нога боліла жахливо. Пов’язка набухла від крові та дощу, потрібно було перев’язатися. Вчора на нього зненацька напала зграя собак. Він швидко зорієнтувався, вихопив ніж і пістолет та відбився, але вожак встиг ухопити його за ногу вище коліна ще до того, як Андрій встиг вистрілити.

     До табору залишалося ще два дні шляху. Це якщо йти звичайним кроком. Він же йшов набагато повільніше, спираючись на зрубану палицю.

      Андрій прихилився до дерева щоб трохи перепочити і зняти напругу з пораненої ноги, дати їй відпочити. Довго не можна. Потрібно йти далі. Краще не розслаблятися, потім буде гірше. Зробивши над собою зусилля, Андрій відліпився  від дерева і ступив далі, не втримався – застогнав скрізь зуби від болю.

     Іти. Не зупинятись. Не можна.

     Вчора йому довелося ночувати на гілці дерева, прихопивши себе мотузкою до стовбура, щоб не впасти у сні. Такий сон приніс мало відпочинку, але сьогодні, скоріш за все, прийдеться зробити те саме. Собаки не залишили його, за кущами мелькали стрімкі тіні. Підійти ближче вони боялися, знали, що в нього зброя, але відійти не хотіли, сильно їх манила підранена жертва, що пахла свіжою кров’ю.

    Вранці зграя наважилася підійти до дерева на якому він ночував і відразу розпочала бійку між собою. Розігнавши слабкіших, під деревом лишись двоє німецьких вівчарок (кобель і сука) і велетенський  сірий кавказець. Кобель вівчарки був за вожака (це він ухопив Андрія за ногу). Кавказець іноді намагався взяти верховенство, але тоді на нього кидалося відразу обидві вівчарки і він відступав. Розумні лайки трималися ледь осторонь. Втім, чи розумні? В їх очах Андрій бачив більше голодної люті, ніж розуму. Крім цих в зграї було ще з десяток безпородних дворняг, які трималися в зграї завжди посаду, щоб поласувати недоїдками.

     Андрій подумав про те, що з часом такі змішані зграї скоріш за все розпадуться. З’являться нові види та підвиди, які будь триматися окремими зграями зі своїми ієрархіями. Та це буде не скоро. Наразі собаки, так само, як і люди просто боролися за виживання.

     Вранці Андрій знову розігнав собак пострілами.

     Вдень вони йшли слідом і не відставали ні на хвилину. Кавказець і вівчарки йшли по правий бік від нього. Лайки по лівий бік. Дворняги розділилися на дві частини по один і другий бік.

     Андрій більше спостерігав за лівим боком. В лайках він вбачав більше загрози ніж у вівчарках. На вигляд милі і не загрозливі, вони були витривалими, в’юнкими і сильними. Такі вдвох до півсмерті заганяли кабана або й ведмедя. До того ж, в лісі вони відчували себе вдома. Єдине, що їх стримувало, це вогнепальна зброя, яка була їм знайома з полювань, на які ходили їх колишні господарі. Залишалось тільки здогадуватися, коли голод переможе страх.

    Вчора Андрію пощастило. Якби лайки напали на нього зненацька першими, можливо він би і не встиг відбитися, занадто швидкими вони були.

     Йти було важко. Йти було незручно. Крок , біль, крок, біль… Крім цього заважало, здавалося, все. Палиця, на яку він спирався, автомат, рюкзак давив на плечі, хоч і був напівпустим на зворотному шляху.

Андрій слабшав. Він відчував, що з кожною годиною йому стає все гірше. Та більше його турбувало те, що він втрачає можливість з холодністю міркувати. Думки починали плутатися, перескакувати з одного на інше, він не міг зосередитись. Все всередині кричало – зупинись. Перепочинь.

 Не можна.

    Зупинився на мить, щоб зручніше перехопити палицю і рушив далі

          Іти. Не зосереджуватися на болі. Потрібно думати про інше…Відволіктися.

          Осінь набирає обертів. Що там нового в таборі? Скільки його там не було? Ледь більше трьох неділь? Майже місяць. За цей час у них багато чого змінюється. Це раніше один день був схожий на інший. Тепер все не так.

          З пошуками все. Досить. Остаточно. Потрібно осідати і готуватися до зими. Звичайно, Іванич і без нього займається підготовкою. Щось та й набудував за ці три неділі. Пощастило їм з таким господарем. Та й взагалі, з усіма пощастило. Якби ще Лідія Михайлівна позбавила свій релігіозний пил…Що то вона скаже, коли дізнається, що Софія вагітна?  Артем сказав йому про це перед самим виходом. На той час про це знали тільки двоє причастних,  Андрій і Наталка, до якої звернулася Софія запідозривши вагітність…

         Так. Добре. Думки допомагали відволіктися.    

         Та біль ставала вже нестерпною. Він вирішив зробити десять хвилин перерви. Десять хвилин, не більше.

         Андрій знайшов повалений стовбур дерева,  зробив два постріли, щоб відігнати тимчасово зграю. Намагався в когось влучити…Схоже, не влучив. То й нехай.

        Як тільки Андрій присів, відразу почав провалюватись у сон. Перед очима поплили картини, не пов’язані з дійсністю. Як тільки Андрій зрозумів, що засинає – миттєво схопився на ноги. Вибух болі миттєво обірвав сонний стан.

       Погані справи. Якщо так, то зупинятися не можна взагалі. Ніякого відпочинку. Тільки вперед… Або спати на дереві, обв’язаним мотузками.

       Перед очима з’явилися темні кільця. Головне не втратити свідомість, інакше собаки розірвуть його на шматки і він нічого не зможе зробити. 

       Відволікатись думками вже не виходило, думок не було. Кожен крок ­– вибух болі.

       Собаки підходили все ближче, відчували слабкість людини.