Під небом голубим

Схопився, відкинувши плед убік, відразу подивився на годинник. Його подарував мені колектив на день народження на двадцятип'ятиліття — «Восток Амфібія»; за цей час він жодного разу мене не підвів. Протиударний, водонепроникний, невбиваний годинник із самозаводом. Стрілки показали другу годину; подивившись у вікно, уточнив для себе: день. Просто щільні штори кімнати не давали пробитися світлу. Усього я проспав півтори години й відчув себе відпочилим і бадьорим. Ось що робить із людьми післяобідній сон животворящий. За моїм припущенням, у військових обід теж закінчився, і можна вирушати в бік курортної зони. Підвівшись, озирнувся навколо: на сусідньому дивані спав брат, нагорі в дитячій чулися тихі голоси Томи й Каті. Значить, Микола в спальні на чергуванні. Піднявшись тихенько нагору, подивився в щілину нещільно зачинених дверей дитячої. Катя читала казки, а Тома поправляла її в трудних місцях і словосполученнях. Правильно, вчитися потрібно в будь-який час.

Тихенько відійшов від дверей і зайшов у спальню. Обличчям до вікна на стільці сидів Микола й банально дрих. Мене таке чергування розсердило; я обережно зачинив двері кімнати. Підійшов до Колі й обережно, щоб не розбудити, відібрав «Винторез». Зі шафи дістав мухобойку й підійшов до нього, гучно крикнув у вухо:

— Миколо, напад, стріляй!

Той схопився, схопив подану мною мухобойку, уперши її одним кінцем у плече, спробував кудись прицілитися через вікно й, не знайшовши курка, подивився на те, що тримав у руках, і впустив. Розгублено глянувши на мене, потім на мухобойку, що впала на підлогу, перевів погляд на «Винторез», що стояв біля шафи. Щось хотів сказати, але тут у кімнату забіг мій брат, і говорити почав я. Якщо не повторювати лайки, то наприкінці я сказав: дорогі друзі, наступного разу я цією мухобойкою відходжу будь-кого, хто спить на посту, так, що будуть заздрити мухам, померлим від її гуми. Усім зрозуміло.

Усі згідно закивали головами, навіть Тома, що сунулася в двері в цей момент. Лаятися, щоправда, перестав тільки після того, як побачив цікаву мордочку Каті. Потім оглянув усіх присутніх і скомандував:

— Брате, на пост; Тома з дочкою залишаються дома; ми з Миколою їдемо на курорт. Якщо переговори з військовими пройдуть добре й нас влаштують їхні умови, то сподіваюся ночувати будемо вже в безпечному місці.

Виїхали відразу ж; брат, зачинивши за нами ворота, віддалився в дім. А ми, виїхавши на центральну вулицю імені Гоголя, відкрито покотили в бік курортної зони. Під'їжджаючи до центру, були зупинені бійцями на бронемашині. З БРДМ зіскочив той самий капітан, показавши жестом вийти. Відчинивши двері, підійшов до нього; ми подали один одному руки.

— Куди зібрався, кузне?

— Та до вас; ви ж запрошували, — відповів йому.

— Це чудово. Дивись, через центральний вхід курорту не сунься; де другі ворота, знаєш?

— Звісно, я ж місцевий.

— Ось до них і під'їжджай; скажеш від мене й назвеш себе; я там попередив чергових. Давай до зустрічі.

— Капітане, — зупинив я його; він запитально подивився в мій бік, — уранці ми заїжджали на металургійний завод, забрали звідти деякі матеріали для моєї роботи.

— Давай швидше говори, не мнися.

— Нам у деревообробному цеху зустрілися заражені. Треба прислати туди похоронну бригаду, і мені хотілося б бути присутнім при похованні.

— Хороші знайомі? Скільки їх було?

— Шестеро, і так, це друзі.

— Гаразд, я повідомлю похоронну бригаду. У вас є рації? — запитав капітан Павлов.

— Так, — відповів я, показавши на гарнітуру.

— Тоді запиши канали: мої, похоронної бригади, і дай мені свій; я з тобою зв'яжуся.

Ми обмінялися способами зв'язку й хотіли розійтися, коли я згадав про те, що сталося вночі.

— Товаришу капітан.

— Що ще, кузне? Попереджаю: патронів не дам.

— Та мені трохи треба, для дрібнокаліберки. Хоча я не тому вас знову зупинив.

Розповівши капітанові про нічне чергування Миколи, дивлячись на серйозне обличчя Павлова, зрозумів: справа непроста. Капітан підкликав Колю до нас і попросив ще раз розповісти, що він бачив уночі, уточнюючи найменші деталі й розпитуючи про поведінку заражених.

— Так, задали ви мені задачу. Організовуються тварюки; як я розумію, це була розвідка; уночі прийдуть охочі й постараються попасти в дім. Ось тут ми їх і знищимо. Називай адресу.

— Ви збираєтеся влаштувати на них засідку? Тоді я хочу взяти участь, — сказав я.

— Бери участь, — з повагою подивився на мене капітан, — під цю тему ввечері ще підкину тобі патронів твого калібру. Тільки ось до дрібнокаліберки в мене нічого немає.

— Іване Васильовичу, дозвольте, у мене може десь завалялися, — звернувся до капітана старлей.

— Ну хто б сумнівався; ти ж із тиру не вилазиш, — і вже вдвох уставилися на мене. Їхній натяк був зрозумілий правильно, і з сумки на світ з'явився тактичний ніж танто зі сталі Х12МФ, у пластиковому чохлі й із таким самим руків'ям. У мої руки попали довгоочікувані патрони до дрібнокаліберної гвинтівки, у кількості чотирьох пачок по п'ятдесят штук. Ось тепер я був озброєний і небезпечний; ще б парочку пістолетів — і майже всі мої хотілки справдилися б. Судячи з бійців, що засміялися, останню пропозицію я промовив уголос. Відсміявшись, капітан пообіцяв: якщо я домовлюся з командуванням і вже сьогодні стану членом їхньої общини, то ввечері до засідки він привезе два пістолети «Макарова» й патрони до них. Не за просто так; натяк я зрозумів, відповівши, що ще запасів у мене залізяччя хватить, а як влаштуюся — нароблю ще. На тому й розійшлися.

Розповідати про нічну засідку особливо не було чого. Це скидалося на відстріл скаженої зграї. Капітан Павлов виконав свою обіцянку, привіз два пістолети; один я залишив собі, другий віддав братові. Із собою капітан привів десятків три бійців. Вони розташувалися не тільки в моєму домі, а й на території сусідніх ділянок, попередньо перевіривши їх на наявність заражених. Уся зброя в них мала глушники, і від мене настоятельно зажадали використовувати тільки безшумну. Мій брат узяв собі безшумну дрібнокаліберну гвинтівку «Ругер», а я, як завжди, віддав перевагу «Винторезу».