Рідні пенати

Коли розліпив очі й відкашлявся, поставив перше питання, що мене цікавило:

— Коля живий, як він?

— Живий; куля пройшла по дотичній, здерши шкіру на голові, і на час він втратив свідомість; зараз усе добре, — відповіла Тома, тримаючи мою голову у себе на колінах. Тепер я озирнувся навколо: ми знаходилися на тому самому даху; молодший стояв на повний зріст, розглядаючи околиці в бінокль.

— Брате, — покликав я; той обернувся й усміхнувся, — що любуєшся? Доповідай обстановку. Усе, що сталося після мого відключення.

— Доповідаю: ворог повалений і ганебно втік, — продовжував усміхатися брателько, і, побачивши мій кулак, прибрав усмішку з обличчя, заговорив серйозно, — після того як тебе приклали, я докидав пляшки з коктейлем Молотова, і в мене скінчилися патрони. Тут мене підтримав Микола, отямившись, забравши твого калашникова; видно, вони зрозуміли, що нарвалися не на тих, на кого розраховували, і вирішили вже забратися з нашої території. Але тут у нас скінчилися патрони, і ми з Колею перейшли на мисливську рушницю й обріз. Видимо, здогадавшись, що в нас туго з боєприпасами, вони почали інтенсивно стріляти в наш бік. Усе складалося не на нашу користь, і тут із дороги до нас прийшла допомога від тих, від кого найменше очікували. Видно, почувши постріли, до них підтягнулися заражені. Половину бійців противника вони відразу відволікли на себе. Однак Ашот зі своїми хлопцями не захотіли йти, коли перевага стала на їхньому боці, і вирішили спочатку відстріляти зомбі. На наше щастя, з лісосмуги вибігла ще одна організована група нелюдів і все-таки зломила хребет упертості нашим ворогам. Вони, відстрілюючись, заскочили в єдину з чотирьох машин, що залишилася на ходу — мікроавтобус, захопивши з собою поранених і вбитих. Пробиваючись крізь заражених, утекли з села. На завершення можу сказати: ми вийшли переможцями в цій невеликій бійці. Є тільки одна маленька неприємність: унизу навколо побуткомбінату бродить близько півсотні зомбі.

— Микола де? — запитав я, дослухавши доповідь.

— Побіг за водою; пити хочеться, жаркий видався деньок, — відповів брат, — та он уже біжить назад.

Із дверей, що ведуть на дах, вибіг із перемотаною бинтом головою Клепач, несучи в руках по дволітровій пляшці води. І тут я зрозумів, як мене мучила спрага, про що відразу повідомив товаришам, які знаходилися навколо мене. Напившись, озирнувся навколо; бронежилет, який мені врятував життя, лежав поруч; я ще раз подякував військовим за цей подарунок і своє життя. Куля, попавши в бронежилет, пробити його не змогла, залишивши на його сталевій пластині пристойну вм'ятину. Попавши в нього, бронік пристойно лягнув, вибивши з мене дух. Доторкнутися до грудей було дуже боляче; акуратно за допомогою Томи зняв спочатку куртку, потім футболку. На грудях наливався величезний синяк. Микола, запитавши дозволу, прощупав мені грудну клітку, викликаючи цим пристойний біль.

— Забій, звісно, величезний, але ребра начебто цілі, — зробив він висновок, — рентгена в нас, на жаль, немає.

Хмикнувши йому у відповідь, надягнув футболку й не поспішаючи, кривлячись від болю, почав ревізію залишків нашого скудного озброєння. Ревізія сильно засмутила: залишок патронів, по два десятки на рушницю, не тішив. Пістолет я ще перед боєм віддав Томі; резиностріл я взагалі не став брати до уваги — іграшка. Коктейль Молотова зробити можна, роздобувши для нього тару; бензину з гудроном і скипидару ще хватало. Сумна ситуація.

Тут же почав віддавати команди, побачивши кислі обличчя товаришів по нещастю:

— Томо — готувати обід; Миколо — перевірити й підготувати до виїзду зомбобус; брате — привести до ладу всю зброю й спустити його в автобус; може, вдасться роздобути до нього боєприпаси. Після перекусу зміниш мене на посту. Виконувати.

Усміхнувся, коли побачив, як усі з серйозними обличчями розбіглися виконувати завдання. Сам узяв бінокль і підійшов до краю даху, оцінити обстановку. Крім зомбі навколо інших істот не побачив. Зате заражені, зауваживши мене, почали стрибати на стіни, намагатися зламати вхідні металеві двері. Заскакували на решітки вікон першого поверху, повиснувши на них як макаки, або намагаючись їх безуспішно зірвати. На цю ситуацію в нас був відпрацьований і неодноразово використаний шлях: через вікно другого поверху на дах нашого автобуса, крізь верхній люк усередину.

Село Клепачі покинули без особливих пригод, швидко відірвалися від зомбі, що кинулися за нами; через пів години, перетнувши основну трасу, попрямували в бік міста Лубни.

Спочатку за кермом сиділа Тома й не поспішаючи вела машину в указаному їй напрямку. Через деякий час утомлену жінку змінив я, звернув убік від основного маршруту в лісосмугу. Усі здивовано подивилися в мій бік.

— Тут у лісосмузі є одне затишне місце; там зупинимося на ніч і заберемо схований мною із Сергієм хабар, — пояснив я товаришам, які дивилися на мене.

— І що там у тебе? — запитав зацікавлений брат.

— Потерпіть, усе побачите; недалеко залишилося, — кривлячись від болю в грудях, відповів йому. Заїхали в посадку, і я відразу виставив вартовим Миколу. Удвох із братом підійшли до яру, закиданого зламаними гілками. Поки розкидали гілки, що маскували упаковки, що лежали під ними, поки перетягли всі згортки ближче до автобуса. Деякі замотані речі доводилося носити удвох; після, розмотуючи їх від шматків плівки гідроізоляції, укладали й закріплювали в бусі. З пакетів на світ з'являлися різні електроінструменти, нарешті невелика кузенна піч, прес і молот, який був невеликим, але важким, із набором різних бойків. Молот завантажили вчотирьох; автобус помітно присів. Далі невеликі згортки укладали не розпаковуючи; там знаходилися різні пристосування для холодного й гарячого кування, а також різні прес-форми, штампи й матриці для художнього кування.

Уся робота з витягання з яру й завантаження зайняла близько двох годин. Я працював постійно, а хлопці змінювали одне одного. Коли закінчили, підійшов брат: