Ні хвилини без пригод

Уже знаючи дорогу, наш водій пристойно прискорив темп їзди; довелося його трохи пригальмувати. Не дай боже у щось вріжеться, хоча я прекрасно розумів його бажання якнайшвидше покинути місто. На одному з перехресть, знизивши швидкість, об'їжджаючи покинуті машини й трупи, погляд наткнувся на всім знайомий знак метро.

— Що ж твориться там, унизу, якщо такий жах ми бачимо на вулицях? — жахнувся брат.

— Хочеш піти подивитися, давай, — зло вишкірився Борис.

Я хотів щось сказати, але втратив думку й слова, спочатку почувши крик про допомогу, а потім побачив. Усі одразу подивилися в бік, звідки почувся крик.

Поруч із метро знаходилася двоповерхова будівля — всім відома точка швидкого харчування, теж із початковою буквою М. На даху будівлі кричала й махала руками жінка. Це була перша жива людина, побачена нами за час поїздки величезним містом. Може, десь і залишалися люди, однак більшість тих, хто не захворів, покинули місто; кого не встигли втекти, того спіткала жахлива доля. У такому величезному місті з населенням у кілька мільйонів нещасні п'ять відсотків з'їли за один день.

Сергій подивився на мене; зрозумівши його з одного погляду, сказав:

— Не покинемо; давай під'їжджай ближче до будівлі, всім приготуватися й перевірити зброю.

І тут на підвищених тонах заговорив Борис:

— Куди ви лізете? Он подивіться, скільки зомбі вона зібрала в будівлі й на вулиці, — почав тикати вказівним пальцем у бік фастфуду, — через одну спідницю нас усіх там зжеруть. Вдома вам дівок не хватає?

— Заткнися, — прорчав Сергій, — ніхто нікого не зжере й не покине. Я не дозволю.

— Серьога, бачиш збоку будівлі пожежна драбина на самий дах, рули до неї. З даху нашого зомбобуса ми зможемо по ній забратися нагору.

Поки Сухий під'їжджав впритул до стіни, довелося навіть зеркало заднього огляду закрити, я віддавав команди. Розподіляючи для кожного його роль у порятунку мирного населення.

— Я йду, як завжди, першим, за мною Борис, ззаду нас прикриває Сергій. Миколо, з пораненою рукою сідай тимчасово за кермо, на всяк випадок, раптом доведеться швидко їхати. Брате, візьми в Сірого гвинтівку, займи позицію в люку буса, будеш нас прикривати звідси й заодно повідомляти обстановку на землі.

Брат, узявши снайперку, уважно оглянув інструмент для тихого заспокоєння собі подібних. Розгублено покрутив у руках:

— Я ніколи не стріляв із подібних.

— Ось і заодно навчився, зробивши відразу пару пострілів; он скільки мішеней, — відмахнувся я від нього в бік нелюдів, що попрямували до нас, і, побачивши, що автобус зупинився, скомандував, — пішли.

Як і задумано, першим вискочив через верхній люк я й почав швидко підніматися пожежною драбиною. Коли вже знаходився майже нагорі, почув чотири хлопки з гвинтівки; подивився вниз, побачивши Бориса й Сергія, що піднімалися за мною, перевів погляд на вулицю, видивився три тіла, що лежали на асфальті; брат почав полювання. Ще трохи — і опинився на даху; швидко озирнувшись, побачив, що, крім жінки, яка поспішала до нас, нікого немає. Невисока, спортивної статури, симпатична фарбована брюнетка років двадцяти семи. Одягнена в спортивний костюм, що щільно облягав її струнке тіло; на одну мить я навіть замилувався її плавними рухами й жіночністю. В одній руці вона тримала бейсбольну биту, другою весь час кудись нам показувала.

— Ви військові? Мені потрібна допомога…

— Заспокойтеся, зараз ми спокійно спускаємося вниз і виїжджаємо з міста, ви будете в повній безпеці, — відповів я, не ставши її розубеждати щодо військових; у цивільних до них поки довіра, військові зобов'язані захищати мирне населення.

— Ні, у мене там дочка, — прокричала вона, знову показуючи кудись назад.

За словами Томи, її восьмирічна дочка Катя знаходиться зараз на другому поверсі й зачинилася там від заражених. Коли все почалося, вони з чоловіком і дочкою хотіли вибратися з міста. Однак машина, на якій вони їхали, заглохла навпроти будівлі фастфуду й заводитися не бажала. Оскільки кількість зомбі все збільшувалася, а охочих їм допомогти не знайшлося, чоловік прийняв рішення сховатися на даху цієї будівлі. Їжа тут залишалася; у паніці працівники громадського харчування розбіглися; вони ввійшли в будівлю й зачинили за собою всі двері. І тут їх спіткало перше горе: поки чоловік шукав, чим укріпити фанерні двері другого поверху, з підсобки на нього кинулася товста тітка, зваливши на підлогу, вп'ялася зубами йому в шию. Товстуху Тома вдарила чавунною великою сковорідкою, збивши її з чоловіка; підхопивши його під руки, втекли й зачинилися на другому поверсі. Через три хвилини вона зрозуміла: її чоловік помер; жінка, що напала на них, прокусила йому вену на шиї. Через деякий час вона відчула удар у будівлю й дзвін розбитого скла. Підійшла з дочкою до вікна й побачила: мінівен протаранив вітрину будівлі, де вони ховалися, і перший поверх заповнили зомбі, що бігли за машиною. Унизу почулися крики жаху й болю; когось там убивали; швидко шум на першому поверсі припинився. Тома, отямившись від страху, зрозуміла, що весь цей час провела, обіймаючи дочку, сидячи за стійкою бару. Потроху вибравшись, підійшла до вікна, подивилася вниз і зрозуміла, яку дурість вона вчинила. Її побачили заражені; через пару секунд почула удари в хлипкі фанерні двері другого поверху. І, не придумавши нічого кращого, як утекти на дах будівлі, зачинивши за собою оббиті металом добротні дерев'яні двері. Скоро захотілося пити; трохи води, яка була в них із собою в пластикових пляшках, закінчилася. Якщо продуктів, економлячи, хватило б на дні два-три, то з водою потрібно щось вирішувати. Зомбі в двері другого поверху вже не ломилися, а в барі вода мала бути.

Дочка її не раз пропонувала збігати на другий поверх за водою й, може, знайти ще припаси. Тома спочатку відмовляла її, потім забороняла; нарешті терпіти стало несила, і вона погодилася. Униз пішли вони разом; дочка заскочила за стійку бару, вигрібаючи звідти в сумку різні чіпси, сухарі, шоколадки, усе, що під стійкою й на вітрині. Тома набирала в рюкзачок пластикові пляшки з водою й чомусь прихопила одну літрову пляшку з віскі. У цей момент Катя зачепила кальян, що знаходився на краю барної стійки, перекинувши його з пристойним гуркотом на пусту тару, що стояла на підлозі. Звук, що роздався в тиші, змусив їх завмерти. І тут же двері з першого поверху здригнулися від серії сильних ударів. Хлипка перепона не витримала натовп зомбі, і вони рвонули всередину; дочка відразу з переляку заскочила в підсобне приміщення й захряснула за собою двері. Тома за нею вже не встигала й побігла на дах, ледве встигнувши зачинити за собою двері. Справитися із зараженими їй самій було не під силу; вона дуже переживала за дочку. Двері в підсобку міцніші, ніж між першим і другим поверхом, але чи довго вона витримає натиск такої кількості зомбі. Підбігши до краю даху, Тома довго видивлялася допомогу; нарешті через добу побачила нас.