Пил та туман

Ми їхали другорядною дорогою, не наближаючись до траси, за допомогою навігатора вибираючи шлях, що лежав осторонь населених пунктів. На початку шляху всі їхали мовчки, і тільки Сергій тихенько наспівував пісню:

— Ех, дороги, пил та туман, береги тривоги і степовий дурман.

Приймач не вмикали, хоча Коля спочатку поривався, але я категорично заборонив; Борис ствердно підтримав, а Сергій пояснив. По радіо все одно нічого немає, а музика відволікає; дивимося на всі боки й прислухаємося до всього, що можна почути за шумом негучно працюючого мотора автобуса.

Я все думав: не будь зомбі-апокаліпсису, до брата в Київ дорога зайняла б усього-то максимум годин чотири, а тут пішли вже треті сутки. Жодних проблем не становило проїхатися машиною по швидкісній трасі від нашого містечка до столиці. Однак зараз я зрозумів: ми прийняли правильне рішення зробити цей гак, об'їжджаючи за можливості населені пункти й не наближаючись до траси.

Така дорога займає більше часу, і тряска ґрунтових доріг хоч і виснажує, але не дає розслабитися й є безпечнішим способом дістатися до мети. Щоправда, кілька разів нам доводилося їхати чи не в зворотному напрямку. Двічі проїжджати через вимерлі села; вони виявилися повністю покинуті. Сергій тоді сумно пожартував: «Усі пішли на пошуки їжі». Один раз усе-таки довелося перетнути основну трасу Київ — Харків. На дорозі побачили безліч покинутих машин, що роблять її важкою для нормальної їзди, і чималу кількість зомбі, що снували між автомобілями. Подивившись на трасу ще раз, переконалися в правильності вибору об'їзних доріг. О першій дня зробили зупинку на обід, попередньо оглянувши околиці на наявність можливих неприємностей. Не побачивши нічого підозрілого, загнали зомбобус у найближчу посадку й улаштували невеликий відпочинок із пікніком. Розподіливши кожному по двадцять п'ять хвилин чергування, поки інші їдять і відпочивають. Так втратили ще цілу годину, але трохи розслабилися й підготувалися до в'їзду у велике місто.

Решта дороги зайняла не більше двох годин, і ось ми стоїмо біля величезного бетонного слова «Київ»; тут же, не даючи нам проїхати далі, розташувався блокпост із бетонними блоками на дорозі. На посту давно вже нікого немає; проїхати не дає величезна перекинута фура, що врізалася в бетонні блоки, і величезний затор машин за нею. Усе це об'їхати складно, бо по глибокому нерівному кювету бус не пройде, а дорогу від нього відгороджує високий металевий паркан-відбійник.

Борис із противною усмішкою подивився на мене:

— Який далі план?

Друзі мовчали; я, міркуючи, що робити далі, відповів на автоматі своїм черговим жартом:

— Якщо у вас є план, містере Фікс? Звісно, є — повний мішок.

Сергій подивився на Бориса, потім повернувся до мене:

— Дорога заблокована наглухо; по узбіччю я бусом не пройду, об'їхати місто не вийде. Об'їзна дорога он там, за постом.

Він ткнув пальцем на дорогу, що йшла вбік метрів на двісті від скупчення машин, які створили непрохідний затор.

— У мене немає думок, — сказав нарешті друг, почухавши потилицю.

— Згоден, — підтримав його Микола, — і пішки не варіант, нас з'їдять. Он скільки їх бродить навколо машин.

Борис злобно засміявся:

— Немає варіантів, поїхали додому; покаталися — і досить. Через одного твого брата загинемо всі. Не варта шкурка вичинки.

— Я нікого із собою їхати не змушував, навіть зараз не тримаю, — відповів я.

— Ось і добре, вали далі сам, а ми повертаємося. Так, хлопці? — звернувся він до Сергія й Миколи й повернувся знову до мене, — через твою впертість загинуть усі.

Я добре розумів, що той задумав нас посварити й штовхнути мене на необдумані кроки та таким простим способом позбутися мене назавжди, не вдаючись до жорсткіших методів. Без підтримки й транспорту мені не вижити; Борис це прекрасно розумів. Однак і хлопців насильно тримати й умовляти пожертвувати своїми життями я не збирався.

Зрозумівши по-своєму мою заминку, Бодунов почав словами тиснути на хлопців:

— Він же думає тільки про себе й брата; на вас йому наплювати, веде вас на загибель заради своїх цілей. Невідомо, чи живий його брат взагалі; може, він давно зомбак і жере когось. Гаразд, якщо нам вдасться потрапити в місто, але уявіть, що чекає на нас там. Натовпи, зграї заражених, які будуть раді нас зжерти. І все це заради того, щоб дізнатися, живий його брателько чи вже, може, не зовсім живий. У нас немає шансів вибратися назад із цього міста.

— Заткнися, — різко крикнув Сергій; навіть я від несподіванки смикнувся, — я з самого початку знав, куди й навіщо їду. Знав, буде трудно й страшно, і прийняв рішення допомогти Максимові сам, без жодних прохань із його боку. Він мені допоміг знайти дочку, не боячись за себе, і зараз я кину його, коли ми вже майже біля мети. Його я знаю з дитинства, а ти хто такий, щоб… Я думаю, це тебе ніхто не тримає; можеш повертатися, скатертю дорога.

Борис сидів мовчки, зрозумівши, що бунт у нього не вийде, а самому повертатися не варіант. Потім усе-таки тихо пробурмотів:

— Та зрозумів я, усе зрозумів, їдемо далі, беремо на таран огорожу, — не втримався, вставив свою шпильку.

Коля, що сидів мовчки весь цей час, поставив питання:

— І що далі?

Мені все не давали спокою слова Бодунова про таран загорожі. Звісно, ніхто його таранити не збирався; у нас не танк, а ось прорізати собі дорогу можна спробувати.

— Треба відволікти трохи зомбі в інший бік від ділянки огорожі з лівого боку, — показав я рукою, — поки Сергій із гвинтівкою буде прикривати мене, я виріжу на цьому проїзд для нашого буса. Микола як наймолодший і найспритніший постарається відволікти на себе їхню увагу, а Борис допоможе мені принести до огорожі генератор із болгаркою.

— Як мені їх відволікти? — розгублено дивився на нас Коля.

— Хороше питання, — знову вставив своє слово Бодунов, — та й коли запрацює генератор із машинкою, звук обов'язково приверне заражених.