Справа була надвечір

Нам довелося зробити пристойний гак ґрунтовими дорогами й об'їхати цей населений пункт. Я бачив, Сергій нервував: прямою дорогою та на нормальній швидкості до першої мети нашої подорожі можна доїхати за шістдесят хвилин. Не поспішаючи, а ми витратили день, об'їжджали всі нормальні дороги. І все-таки ми вже були біля мети.

— Сірий, заспокойся, ти бачив обстановку на дорогах. Не вийшло в нас швидкої їзди там. Машини й рідкісні затори не дали б дістатися швидше, навіть об'їжджаючи їх по узбіччю. Та й у ніч ми в місто не поліземо; розумію, ти поспішав. Давай сховаємося в посадці й перечекаємо ніч.

— Ще навіть не вечір, ми поруч, Максе, поїхали, прошу.

— Гаразд, перекусимо, коли ще вийде, і в'їжджаємо в місто.

Сергій із вдячністю подивився на мене; я його прекрасно розумів — десь там його дочка. Сподіваємося, жива.

Загнавши машину за найближчі дерева, сховавши від дороги. Швидко зорганізувавшись перекусити, перевірили зброю й за кілька хвилин заїхали в місто Лубни — перша мета нашої подорожі.

Лубни — населення міста становило сорок вісім тисяч осіб. Уявіть собі, скільки заражених ходило містом і шукало собі їжу, «людську» їжу. Місто, де залишилося приблизно тільки п'ять відсотків тих, хто вижив, а може, й того набагато менше. Сюди нам належало в'їхати й знайти одну потрібну нам людину. Нам потрібно потрапити до гуртожитку лубенського медичного коледжу, де жила дочка Сергія під час навчання. Останній раз, коли він созвонювався з нею, вони з групою студентів, що не захворіли, зачинилися в правому крилі гуртожитку. Ми дотримувалися свого правила — триматися другорядних вулиць, об'їжджаючи центральні, заповнені різним транспортом і зомбі. Проїжджаючи одну з вулиць, уперлися в натовп мовчки стоячих нелюдів; побачивши нас, вони видали загальний рик і кинулися в бік нашого буса. Удар безлічі тіл об машину налякав; якби вона стояла до натовпу боком, поштовх такої потужності обов'язково перекинув би її. Сергій перелякано ввімкнув задню, лаючись, почав вирулювати на вулицю, з якої тільки повернув у цьому напрямку. Я із запізненням закричав:

— Давай назад.

Зомбі чіплялися на машину як макаки, намагаючись потрапити до нас, висячи на захисних сітках і кенгурятнику; деякі вже були на даху. Виїхавши з вулиці, заповненої зомбі, друг додав швидкості, скидаючи з мікроавтобуса більшу частину нелюдів; тільки троє залишилося висіти на решітках вікон. Я навіть почув звуки тих, що впали з даху. Сергій збільшив швидкість і відірвався від натовпу, що біг за нами. Ще один нелюд упав, не втримавшись на сітці; двоє залишилися висіти, заглядаючи всередину буса. Стріляти не хотілося, щоб зайвими звуками не привертати до себе увагу. Уже під'їжджаючи до коледжу, на захисній сітці залишився висіти найнастирливіший, заглядаючи через вікно моїх дверей. Трохи приспустивши вікно, ткнув мачете прямо в око. Ткнув зі злістю, діставши до мозків:

— Відчепися, тварюко.

— Під'їжджаємо, — сказав Сухий.

— Серьога, давай із чорного ходу, з двору; он подивися, скільки зомбостудентів тиняється біля центрального.

Підкотивши до чорного входу, побачили величезні металеві двері, замкнені на замок системи «черепаха»; відчинити їх у цих умовах, із зомбі, що бігли до нас, не було жодної можливості.

— Чорт, що далі, — вилаявся друг, — нам потрібно всередину.

— Є ідея, швидко задом. До лівого крайнього вікна, через верхній люк піднімаємося на дах буса, а потім у вікно на другому поверсі потрапляємо в будівлю. Он бачиш, воно трохи прочинене. Сподіваюся, повністю відчинити зможемо. Тільки робимо все швидко, а то зомбі на машину теж забратися зуміють.

— Слухай, Максе, якщо ми залишимо машину, під вікном знаєш скільки біля неї збереться цих тварюк, та й нагору залізе чимало. Як ми тоді потрапимо назад, а без буса не вижити.

— Що ти пропонуєш?

— Там моя дочка. Ти сядеш за кермо, і коли я залізу у вікно, від'їдеш на безпечну відстань, відволікаючи зомбі. Потім у потрібний момент повернешся назад.

— По-перше, у нас, на жаль, немає зв'язку, навіть простих рацій. По-друге, самого я тебе туди не відпущу, тож давай швидше до вікна й усередину. Потім за обставинами.

— Як сказав один хороший чоловік, не пам'ятаю хто: потрібно мати завжди кілька варіантів відходу.

— Серьога, не роби мені нервів. Вперед.

Бурмочучи собі під ніс погані слова, друг усе-таки виконав мою команду. Почувши, як задній бампер уперся в стіну гуртожитку, відкинувши верхній люк, вискочили на дах машини. Одразу ж причинили люк і заскочили у вікно, що виявилося відчиненим. У кімнаті на три ліжка нікого не було.

Сергій хотів зачинити вікно.

— Зачекай, — майже шепотом сказав я, — скільки їх за нами?

— Четверо полізли, — відповів він, виглянувши з-за штори. Я витягнув мачете; друг зрозумів мене, оголив шашку. Сховавшись по різні боки вікна, ми зарубали чотирьох зомбі, що влізли за нами у вікно. Обережно виглянувши на вулицю, побачили, що решта нелюдів, покрутившись біля машини, втративши нас із виду, втратили інтерес. Хоч і швидкі, але тупі — у цьому наше спасіння. Акуратно причинивши вікно, підійшли до дверей, тримаючи напоготові свою ріжучу зброю.

— Ну, з богом, — тихенько відчиняючи двері, промовив Сухий. Коридор був пустий, не рахуючи розкиданого одягу й кількох стільців.

— Сірий, ти знаєш, куди йти?

— Так, я був у неї в кімнаті разів чотири. Зараз коридором прямо, потім праворуч сходами на третій поверх і в кінці кімната номер тридцять дев'ять.

— Рушили.

— Увесь коридор пройшли не поспішаючи; на сходовому майданчику стало страшно. Увесь він, а також сходи виявилися залиті вже засохлою кров'ю. Сходинки здавалися пофарбованими в червоний колір; на стінах бризки й сліди відбитків рук. На цьому прольоті сталася страшна бійня, і незрозуміло, хто вийшов переможцем. Трупів не було; піднявшись на третій поверх, стало зрозуміло чому. Серед безлічі обгризених людських кісток стояли зомбі, легенько погойдуючись ніби від вітру. Порахувати кількість нелюдів я не встиг. Сергій, що стояв поруч зі мною, звільнив шлунок від обіду, зігнувшись навпіл. Звук друга, що гарчав, моментально змусив зомбі озирнутися й побігти в наш бік.